Четвер 23 Червень 2017, 01:08

Український Інститут
Дослідження Екстремізму

ЕКСТРЕМІЗМ В УКРАЇНІ. ПРОЯВИ, ВПЛИВИ ТА ЗАГРОЗИ. ЛЮТИЙ 2017 РОКУ. АНАЛІТИЧНА ЗАПИСКА

06.03.2017

Лютий 2017 року активізував для України проблеми на більшості напрямків – від ескалації збройного протистояння на Донбасі, проблеми блокади окупованих територій до внутрішніх проблем – як політичних, так і соціальних.

Міжнародна ситуація

Міжнародна ситуація у лютому не зазнала кардинальних зрушень. З одного боку – відсутність однозначних сигналів з боку США, а з іншого боку – відсутність суттєвих змін на європейській політичній карті. Україна та її проблеми, як і раніше, все меншою мірою цікавлять світ. Та проблема навіть не в нав’язуванні інформаційними джерелами думки про те, що «світ втомився від України». А у тому, що меседжі української влади закордоном лишаються незмінними. У той час як світ – змінюється і його увага фокусується на новому та драматичнішому.

Серед основних подій лютого 2017 року – Мюнхенська безпекова конференція. Вона підтвердила загальне уявлення про те, що України перебуває поза основними світовими пріоритетами – Порошенко уже не був головним спікером на панелі як у попередні роки, а відсунувся на третю позицію. Більше того, інформаційний меседж, з яким виступав президент, не відрізнявся від меседжів минулих років. Світ не почув нічого нового. Таким чином, з одного боку, проблема України застаріває та перестає бути цікавою для світу, а з іншого боку, – сама Україна не намагається озвучувати нові тези, тим самим підкріплюючи позицію світу щодо «забування України».

У щорічній доповіді, озвученій на цій конференції, зазначалось, що для світової безпеки актуальними постають ризики, що санкції можуть бути знятими з Росії без будь-якого прогресу у виконанні Мінської угоди. При цьому визнається, що не зважаючи на зменшення уваги світу до України, ситуація у Донбасі ще далека від заморожування. Що опосередковано підтверджує думку, що для світу найголовніше – не вирішення української проблеми, а її консервація, зниження чисельності військових зіткнень, а не відновлення територіальної цілісності. Фактично, 2017 рік, з огляду на вибори у Європі, буде критичним як і для ЄС, так і для України.

Водночас, не зважаючи на скептичне ставлення до проблеми України у світі, варто зазначити, що Сирія у щорічній доповіді згадувалась лише втричі частіше, ніж Україна (86 проти 26). Ключовим є розуміння, що кількість загиблих у сирійському конфлікті в десятки разів перевищує число жертв на Донбасі. Більше того, – Росія у доповіді згадувалась майже вдвічі частіше за Сирію (140 згадувань). Тому навіть якщо тенденції до «забування України» існують, тим не менше, на початок 2017 року загроза, що несе російська агресія в Україні все ще лишається актуальною для світової безпеки. Проблема лише у необхідності вписати проблеми України у світовий контекст та активнішій позиції з відстоювання своїх інтересів.

Лютий вчергове порушив питання щодо впровадження безвізового режиму в ЄС для українців. Зазначимо, що не зважаючи на будь-які зміни/голосування Європарламентом цього питання, варто зрозуміти, що безпосереднє введення безвізового режиму для українців відбудеться не раніше впровадження нової системи перебування на території ЄС для тих країн щодо яких було введено безвізовий режим. Більше того, загострення міграційної кризи, що природньо відбуватиметься в Євросоюзі, взагалі відштовхне українське питання на третьорядні позиції.

У той же час, відтягування прийняття рішення (особливо після ухвалення відповідного рішення щодо Грузії) лише підкреслює рівень значимості України для Європейського Союзу. Тим більше, що у лютому Греція підкинула чергову проблему з невиконанням вимог МВФ, держборгом та потенційним виходом із єврозони.

Симптоматично, що громадська думка більшою мірою акцентується на більш «побутових» питаннях. У цьому розумінні можна й розглядати «фетиш» безвізового режиму для українців у ЄС. Хоча, в реальному вимірі, вагоміше значення має остаточна ратифікація Євросоюзом Угоди про Асоціацію Україна-ЄС. На сьогоднішній день вона повністю залежить від Сенату Нідерландів. А її проштовхування – залежно від того, які партії сформують більшість у нижній палаті на виборах, що відбудуться 15 березня.

Лідери Євросоюзу все більшою мірою зосереджуються на внутрішніх питаннях – зокрема, для Франції стають актуальними вибори квітня-травня, лідерство на яких, відповідно до соціологічних опитувань постійно змінюється, особливо -після скандалів з Фійоном та Ле Пен. Аналітики зауважують, що потенційним президентом може стати Франсуа Макрон, який найбільш віддалений від Росії серед трьох кандидатів. Тим не менше, тенденція перемог несистемних кандидатів вказує на те, що скандали навколо Ле Пен потенційно можуть призвести до формування її прихованої підтримки – всупереч соціологічним опитуванням. Тому, результати виборів у Франції та її подальшої політики щодо України лишаються непередбачуваними. Водночас, прийняття рішення щодо безвізового режиму для українців саме на вимогу Франції були перенесені на період після президентських виборів.

Німеччина. Схоже у Меркель сформувалось уявлення про необхідність жорсткішого ставлення до проблеми біженців. І цього місяця було заявлено, що у 2017 році ФРН депортує рекордну кількість нелегальних мігрантів. У 2016 році у Німеччині було зареєстровано близько 700 тис. заявок щодо надання притулку і майже 300 тис. були відхилені, – заявив керівник адміністрації канцлера Петер Альтмаєр. Таким чином, команда Меркель все більшою мірою націлюється на вибори, що відбудуться восени цього року. Проблема України стає залежною від потенційних вимог німецьких виборців.

Щодо безпосередньої позиції Німеччини стосовно України, то у лютому виник скандал щодо інтерв’ю з послом ФРН, де він провів паралелі з виборами у НДР при наявності Західної групи військ СРСР та заявив «необов’язково, що вибори на Донбасі можуть відбутись лише тоді, коли там не буде російських військ чи на кожній міській адміністрації буде стояти український прапор». Фактично, це вказує на:

- можливість тиску на Україну (яка теж не виконує мінські домовленості – виходячи з інтерв’ю посла) з боку франко-німецької сторони. задля виконання цих домовленостей та

- компроміс із західними країнами уже не полягає у відновлення статус кво України, але й – з урахуванням російських інтересів. Хоча, водночас, Європа визнає факт російської агресії (наявність російських військ). Але ця теза з інтерв’ю, практично, не була почута в Україні.

В інтерв’ю також визнано неможливість військової перемоги над Росією. Певною мірою це підкреслює страхи, які існують у Європі щодо російських загроз для безпеки. Але, насамперед, це говорить про ризики того, що країни ЄС готові погодитись із зоною територіальних інтересів Росії. Та єдине що їх утримує сьогодні – це асистемність Росії як такої (відсутність довіри до неї як суб’єкта договорів) та буферний статус України. Таким чином, непопулістська Європа буде утримувати баланс між російськими інтересами в Україні та реальним суверенітетом нашої держави. Водночас, потенційні зміни політичної карти Європи (посилення впливу популістичних сил) можуть призвести до домінування сьогоденних інтересів над стратегічними безпековими. І за таких обставин Європа може повністю надати Росії контролювати державу Україна. Тим самим, усунувши буфер, що утримував Росію від агресії в Європу.

США. Перші півтора місяці адміністрації Трампа підтвердили невизначеність політики щодо Росії та України. З одного боку, керівник Пентагону Меттіс заявив про необхідність переведення діалогу з Росією з позиції сили, а віце-президент Пенс на Мюнхенській безпековій конференції повідомив, що США мають намір розмовляти з Росією з позиції сили. Декілька високопосадовців втратили свої посади за замовчування контактів з російським посольством. А в середині місяця Трамп заявив, що Крим має належати Україні, а Обама вів м’яку політику щодо Кремля.

З іншого боку, основний вектор уваги у заявах Трампа спрямовується на відновлення національної економіки та (унаслідок першого) відновлення світового лідерства США. Але пріоритетами його діяльності стає «радикальний ісламський тероризм». Звідси, основна увага Трампа зосереджуватиметься на Близькому Сході. Тобто, є ризики того, що «план Кіссінджера», заявлений у грудні минулого року, про поділ зон впливу (США – Сирія, Росія – країни СНД) все ще може бути реалізованим. Не виключено, що саме в контексті цього плану від деяких українських діячів вже лунали «компромісні пропозиції» щодо територіальних поступок України.

Хоча, вірогідність такого сценарію знижується, оскільки окремі аналітики стверджують, що Трамп не зміг досягти домовленості з Кіссінджером.

У той же час, Росія не полишає сподівань щодо покращення відносин з Трампом. На це, зокрема, вказує і відсутність офіційної реакції Москви на антиімміграційні укази Президента США, твердження МЗС РФ про переговори щодо зустрічі президентів. У той же час, за даними Bloomberg, Кремль дав вказівку телеканалам зменшити кількість позитивної інформації про Трампа. Водночас, це не призвело до поширення негативних меседжів, що швидше за все вказує на підготовку масової свідомості росіян до остаточного визначення Путіним свого ставлення до американського президента.

Крім того, Трамп посилив «силовий блок», – як і через низку призначень генералітету на політичні посади, так і через збільшення військового бюджету на 54 млрд. дол. Для того, щоб зростання підтримки силовиків не викликало питань у американців, а також, з огляду на таке лобі до подальшого зростання військового бюджету, США може знайти «виправдання» військовим витратам через участь у додаткових військових кампаніях.

Частина аналітиків сходяться на думці, що політика США щодо Криму нагадуватиме їх політику щодо окупації Балтійських країн – не визнавати, але не порушувати питання під час переговорів.

Левада-центр у лютому оприлюднив дані щодо того, чим пишаються росіяни. Зрозуміло, що на першому місці – це перемога у Великій вітчизняній війні (83%) – фактично головній складовій сьогоднішньої російської ідентичності. На другому місці – захоплення Криму (цим пишаються 43%), тобто менше половини мешканців РФ. Порівняно з 1999 роком різко знизилась гордість за «досягнення російської науки» (на 20%) «провідну роль у освоєнні космосу» (на 19%) та «російська література» (на 10%). «Слава руської зброї» теж знизилась з 35% до 26%. Досить вагомо знизилась гордість за стабілізацію ситуації в країні при Путіні – з 32% у 2008 році до 18%.

У той же час, найсоромніше росіянам за те, що «країна багата, а народ бідний». Але цей показник суттєво знизився за останні 18 років – з 78% у 1999 р. до 54% у цьому році. Взагалі по всім указаним в опитуванні позиціям росіяни стали менше соромитись (крім руйнування СРСР, за яким сумують 33% порівняно з 28% у 2015 році, хоча у 1999 р. таких було взагалі 48%). На один відсоток (тобто несуттєво порівняно з 2015 роком) зріс сором за військові поразки.

Таким чином, у росіян стало і менше приводів для сорому, і менше приводів для гордості своєю батьківщиною. Фактично – це стан фрустрацій, обумовлений формуванням інертної, некритичної маси людей. Разом з тим, все більшою мірою росіяни стають жертвами одного ідейного напрямку – сакральності перемоги у ВВВ. Насамперед, це говорить про те, що символи російської ідентичності не просто систематизуються, але й спрощуються. Що в майбутньому може призвести до значних розчарувань серед населення – у разі руйнування базового стереотипу.

Варто звернути увагу на ще одне опитування росіян, яке відбулось у листопаді 2016 року, та лягло у щорічний звіт Мюнхенської безпекової конференції. Йдеться про ставлення до Заходу – у листопаді 2016 року вперше за всю путінську історію РФ, посилилась думка про необхідність інтенсифікації діалогу із Заходом. Імовірно це було викликано виключно ура-повідомленням и про перспективи зближення Росії та Трампа і найближчим часом ці показники знову знизяться.

Війна на Донбасі

Лютий продемонстрував значне зростання ескалації на Донбасі. Кількість обстрілів складала – 1557 у січні (в середньому – 50 щодня), то у лютому вона зросла 2093 – у лютому (в середньому 75 щодня). Інтенсивність обстрілів зросла на половину.

Кількість загиблих воїнів ЗСУ збільшилась з 14 у січні до 24 у лютому. За даними «Главкому», кількість загиблих у лютому складала 34 особи (у січні за уточненими даними цього ж інформагентства загинуло 39 бійців).

Чисельність поранених зросла зі 114 у січні до 136 у лютому.

Крім того, за даними ООН у перші два місяці 2017 року загальна кількість жертв від конфлікту на Донбасі зросла вдвічі порівняно з попередніми двома місяцями (листопад-грудень 2016 р.) – з 54 до 111. У січні –лютому 2017 року було зафіксовано 91 порання та 20 смертей серед мирних мешканців.

За заявленими чотирма показниками спостерігається значна ескалація конфлікту. Не можна стверджувати, що загострення на лінії зіткнення, яке розпочалось з подій у Авдіївці наприкінці січня, стало піковим для періоду «припинення вогню». У минулому році були місяці зі значно вищими втратами серед українських військовослужбовців.

Та водночас, проблема полягає не стільки у активації військових дій, а у тому, що з весни на фронті покращуються умови для ведення бойових дій, що неодмінно стимулюватиме подальше загострення. Особливо це актуально тоді, коли рішення про припинення вогню, у тому форматі, в якому вони приймаються останні два роки, уже остаточно втратили свою легітимність.

На сьогоднішній день у ЗМІ набуває поширення проросійська думка про те, що ескалація війни на Сході відбувається унаслідок діяльності виключно української сторони. У той же час, варто заначити, що СММ ОБСЄ у даних за минулий рік вказує, що найбільше обмежень у діяльності СММ ОБСЄ було здійснено саме з боку сепаратистів (на територіях неконтрольованих Урядом).

СММ ОБСЄ

Відповідно до цих даних, у минулому році на українській території було здійснено 31% від усіх обмежень діяльності місії, у той же час як у ОРДЛО – більш, ніж удвічі вищі показники – 66%.

Звичайно, ці дані не знімають відповідальності з тих, хто чинить обмеження для СММ ОБСЄ на контрольованих урядом територіях. Але, зважаючи на відсутність реальних гарантій дотримання вогню, санкцій за порушення режиму перемир’я та відсутність належної реакції світу на захоплені у пост-міські угоди час Дебальцеве  – така ситуація (порушення з боку українців) значною мірою дозволяє утримувати агресію окупаційних військ.

Серед подій лютого, крім загострень у Авдіївці, стало прогнозоване знищення ще одного символічного героя «Новоросії» – Гіві. Сценарій простий – мертві «герої» потрібніші за живих – вони не ведуть асоціальне життя, не суперечать ідеологічним кліше, і не заважають формуватись владній ієрархії.

Крім того до подій гібридної війни лютого відносяться:

1. Затвердження Україною доктрини інформаційної безпеки. Одним із заходів стане здійснення органами влади моніторингу ЗМІ та соцмережі на предмет інформації, поширення якої заборонено в Україні. Таке рішення,  по суті є виправданим в умовах гібридної війни, що веде РФ проти України, хоча і значно запізнілим. Важливим питанням виступатиме імплементація цієї Доктрини. Остання має враховувати, що інформаційна безпека держави – це не лише реакція на загрози, але й стратегічне формування світогляду українця. Існують ризики, що більшість заходів будуть проігноровані, точніше – реалізованими виключно у контексті прямих (формальних) інформаційних загроз. У той же час найдієвішим є прихований вплив, що сам по собі складно ідентифікується. Крім того, повноцінна реалізація інформаційної стратегії з протистояння можлива лише у тому випадку, коли вакуум, що створюється через усунення проросійського інформаційного продукту, буде заповненим альтернативним продуктом. Особи, що орієнтувались на проросійський контент будуть шукати йому заміну, а штучно перекрити всі джерела інформації в умовах розвитку сучасних засобів масової комунікації проактично не можливо. І важливе питання – щодо розвитку проукраїнського продукту, тобто переходу від квотування кількості до формування якості.

2. Упровадження штрафів для бойовиків за порушення дисципліни. Таке явище – асоціальна поведінка у військах властива комбатантам, які вже другий рік ведуть позиційну війну малої інтенсивності. Поширення безробіття на територіях Л/ДНР сприятиме притоку населення до незаконних збройних угруповань бойовиків, що у свою чергу лише поглибить проблеми з дисципліною та стимулюватиме кількість збройних провокацій на лінії зіткнення.

3. Продаж товарів військового призначення Росії.Визнання Стокгольмським інститутом дослідження проблем миру (SIPRI) Росії одним із найбільших українських імпортерів товарів військового призначення. На думку низки аналітиків, це дослідження ґрунтується на некоректній інформації. Але, однозначно визначити чи ці дані є помилковими чи реальними достатньо складно. З одного боку, – економічні зв’язки з Росією хоча й скорочуються, але не розриваються, що може призвести до передачі частини товарів під грифом «невійськового призначення». Особливо, з огляду на значний рівень корупції. А з іншого боку, варто усвідомлювати, що Україна є об’єктом інформаційної війни, яка передбачає і прихований інформаційний вплив, у тому числі й використання джерел, що мають вищий рівень верифікації для українців (дані західних інституцій, західні ЗМІ, ніж російські комунікативні канали, які втратили легітимність).

4. Ініціація режиму припинення вогню. Сьогодні прийняття рішення щодо впровадження такого режиму (одно- чи двостороннє) вже практично втратило практичне значення. Кожного наступного разу після оголошення такого режиму загострення відбувається уже в коротші строки. Так, не дивлячись на оголошення чергового режиму 1 лютого, сутички майже не знизились.

Таким чином, для ініціювання реального режиму «припинення вогню», необхідно, щоб це рішення було прийнято або іншою інституцією (наприклад, безпосередньо РБ ООН), або – через зміну складу і формату переговорників.

Окуповані території

Одним із головних інформаційних меседжів стала блокада окупованих територій. Як би не ставитись до проблеми, держава б мала прийняти рішення щодо торгівлі з окупованими територіями. Натомість – розповсюдження контрабанди та відсутність чіткого визначення хто є ворогом, створює передумови до таких блокад. Незалежно від того, як ставитись до особистостей Семенченка чи Парасюка, блокувальники привертають увагу до проблеми, яку має вирішувати Держава.

Виходячи з того, що значна частина населення України підтримує ізоляцію Донбасу до повного вирішення цього питання, блокада має на меті і отримання електоральних зисків для її керівників. Фактично, вони намагаються застовпити цю електоральну нішу виключно за собою. Крім того, відсутність належної реакції з боку держави (тобто реального розгону блокувальників) може мати дві політичні причини:

1)  побоювання щодо електоральних втрат від таких дій, оскільки значна частина населення підтримує ізоляцію;

2)  зацікавлення у зниженні впливу низки українських олігархів, які мають бізнес у ОРДЛО.

Щодо національних наслідків цієї блокади, то крім економічних (загрози для зупинки низки еспортноорієнтованих підприємств, безробіття (з обох сторін лінії зіткнення) та потенційного падіння курсу гривні, зростання вартості електроенергії), матимемо і наслідки для доцентрових процесів у суспільстві. По-перше, замість формування єдиної точку зору на реінтеграційні процеси на Донбасі, політичні сили ставлять свої інтереси вище інтересів загальнодержавних. По-друге, для мешканців ОРДЛО винною у відсутності доходів та масовому безробітті буде Україна (незалежно від того, хто організував блокаду). Фактично вони отримують сигнал, що великій Україні вони стали не потрібні.

За таких обставин відцентрові тенденції для України та Донбасу ризикують стати незворотними.

Крім того, поширення блокування у Конотопі (тобто ділянки українсько-російського залізничного переїзду), коли основна увага (принаймні, у заявах приділялась потягам з вугіллям), вказує на вибірковість подібної блокади. Тобто, – є певні передумови вважати, що її мета – це вплив на виробничі ланцюги Ахметова з метою примусу його до певних дій. Залежно від того, хто спонсорує блокування це може бути або надання можливості третій силі (Медведчуку) впливати на Опоблок, або – усунення Ахметова як джерела фінансування для альтернативних АП проектів.

Інша мейнстрімна подія лютого – це визнання Путіним паспортів ЛНР і ДНР. З одного боку, – це інформаційний сигнал. По-перше, Україна отримала сигнал, що РФ не збирається просто зливати Донбас. По-друге, мешканці ОРДЛО отримали маячок про те, що Росія їх не кидає. З іншого, практичного боку, визнання паспортів – це швидше всього вимушена для РФ ситуація контролювати республіки. Йдеться не стільки про людей. За три роки частина паспортів втратили чинність, а частина молодих громадян за відсутності інших можливостей вимушені отримувати паспорти молодих республік. І у пошуках роботи чи пересування через територію «союзника» не мають можливості користуватись цими документами. Йдеться переважно про можливість укладення договорів, які б мали якусь легітимність. Не виключено, що РФ готує юридичну базу для юридичного виправдання вивезення на територію Д/ЛНР українських підприємств на захоплених територіях.

Крим

У лютому 2017 року – після трьох років окупації – ситуація навколо Криму так і залишалась невизначеною.

Держава продовжувала відновлювати ретрансляцію інформаційних каналів на територію півострова. Це вже не перша заява про ретрансляцію українського контенту. Тим не менше, не виключено, що як і минулого разу, трансляція буде заблокована російськими спецслужбами. Практично, навіть через три роки замість змістовного вирішення питання – формування продукту для кримчан, Україна займається формальною ретрансляцією – підключенням телевеж.

Однією з найголовніших кримських подій став конфлікт, який відбувся між ЗСУ та громадською організацією кримських татар біля Чонгара. Цей конфлікт ще раз підкреслив, наскільки важливим у національних інтересах є проведення діалогу між усіма зацікавленими сторонами. У той же час спроби діяти самостійно, що викликані переважно іміджевими інтересами, – призводять до подібних проблем. Які, у свою чергу акцентують увагу громадськості саме на внутрішніх, а не зовнішніх конфліктах. Крім того, це вказує і на важливість або оперативної  кооптації протовійськових угруповань до складу офіційних силовиків, або – заборони подібних угруповань. Тим більше, що питання про створення кримськотатарського підрозділу у складі ЗСУ та НГУ затягувалось на рівні центральної влади.

Ще однією топ-новиною про Крим стали проблеми з будівництвом мосту через Керченську затоку. Фактично, ця тема – неспроможність Росією збудувати міст обговорюється ще від початку анексії. Водночас, саме побудова моста значною мірою сприятиме подальшій інтеграції Криму в російський економічний простір, – з одного боку. А з іншого боку – проблеми з мостом виступають виправданням для російської влади щодо завищених цін на півострові. Тому не варто виключати, що будівництво моста може призвести і до певних проблем з легітимацією російської влади. Особливо, якщо після цього ціни на півострові лишатимуться вищими за ціни на Кубані. А виходячи з українського періоду існування АРК, ціни на півострові завжди були вищими навіть без необхідності перевезення продуктів через міст. Таким чином, проблема з цінами у Криму – це не лише проблема мосту, а й проблема місцевих спекулятивних каналів.

Проблеми з мостом, якщо такі виникнуть, будуть списані на діяльність українських ДРГ. Тим більше, що підґрунтя терористичних очікувань з боку українців у громадській свідомості кримчан уже формується протягом року.

Позитивним є те, що Рада ЄС внесла питання порушення прав людини в окупованому Росією Криму та на Сході України в документ за пріоритетами ЄС на зустрічах ООН з прав людини в 2017 році.

У лютому була озвучена ще одна пропозиція щодо виходу з «кримської проблеми». Нардеп Артеменко запропонував, що Росія виводить свої війська з Донбасу, а натомість отримує зняття санкцій та Крим в оренду на 50-100 років, після чого референдумом вирішується питання про його юрисдикцію. Депутата відразу звинуватили у сепаратизмі, а Кремль заявив, що «свої» території в оренду не братиме.

Тим не менше, питання Криму практично не вирішується на рівні центральних органів влади. Більше того, влада не пропонує реальних шляхів щодо відновлення українського суверенітету над півостровом. А це – шлях до того, що питання Криму поступово забуватиметься у громадській думці. А пізніше – років через 20-50 шляхом компромісу чи списання боргів (як це відбулось з ЧФ СРСР), існують ризики, що Україна буде вимушена визнати російську юрисдикцію над цією територією. Тому сьогоднішня принципова бездіяльність державної влади – це реальний шлях до легітимації анексії півстрову Росією.

Таким чином, доки влада не запропонує реального варіанту відновлення українського суверенітету у Криму, крім констатації самого факту територіальної цілісності, у медійному просторі постійно виникатимуть пропозиції щодо тих чи інших поступок Росії.

Внутрішня ситуація

Основні загрози, які стосувались внутрішньої ситуації у лютому:

Потенційні можливості масових заворушень під час річниці розстрілів на Майдані та боїв під Дебальцеве. На практиці це переросло у стягуванні силовиків до Києва та перекриття центру міста поліцейськими і «рамками». Фактично можна говорити або:

А. Про формування панічних настроїв у суспільстві – особливо коли чисельність правоохоронців перевищує кількість цивільних, а засоби проти заворушень не відповідають якості самого протесту. Панічні настрої у суспільстві, як правило, призводять до атомізації соціуму та його неспроможності до мобілізації – ні проти внутрішніх, ні проти зовнішніх  загроз.

Б. Про формування панічних очікувань у владної еліти. Власне, чи є це реальними очікуваннями представників еліти масових заворушень, навіювання з боку РФ чи штучне загострення цих очікувань з боку представників силової еліти, – наразі складно сказати. Після отриманих результатів соцопитувань щодо готовності населення до масових протестів, будь-яке джерело з наведених цілком можливе.

Тим не менше, протести все таки відбулись – і основними їх учасниками стало «блокадне віче». З одного боку, – його учасники вчергове привернули увагу до проблеми блокади окупованих територій. З іншого – вчергове відбулась популяризація насилля як методу протистояння. Крім того, протистояння під час «блокадного віче» з елементами насилля (10 чоловік постраждало) дозволили вчергове «спустити пар» суспільного невдоволення. Тим самим, можливість реального протесту була відтермінована на визначений термін.

Власне, варто звернути увагу і на ситуацію з розслідуванням злочинів, здійснених на Майдані. Насамперед, для нашого Інституту цікава не стільки статистика притягнутих до відповідальності, скільки спроможність держави та її силових (правоохоронних) органів довести власну легітимність у очах народу.

Не зважаючи на те, що саме завдяки Майдану в Україні могла змінитись влада і сьогоднішня еліта посідає свої посади завдяки спроможності Майдану протистояти силовому механізму попередньої влади, тим не менше, – успіхи маловражаючі. Так Генпрокурор Луценко заявив, що за справою 18-20 лютого (84 загиблих під час протистояння)  засуджено лише 35 осіб. Повідомлено про підозру 353. Фактично жодного з високопосадовців притягнуто до відповідальності не було. Виходячи з цього, можна спрогнозувати, що більшість проблем сьогоднішньої державної влади – у наслідуванні методів попередньої системи, у тому числі – й у роботі правоохоронних органів. Швидше за все, справа Майдану так і не зачепить жодного з високопосадовців. А це говорить про те, що легітимність сьогоднішньої влади, яка не враховує суспільні очікування, буде знижуватись і далі.

Аналогічно зі справою Майдана гальмується і питання винесення звинувачення найвищому посадовцю, якого влада спромоглась затримати за справою сепаратизму, – Олександру Єфремову. Вже півроку засідання у його справі переноситься, а термін його арешту продовжується. Як було зазначено експертами Інституту ще під час арешту Єфремова, ефективність слідства у цій справі стане випробуванням для нової влади та спроможності нового керівництва прокуратури довести справу до кінця.

Крім того, привертає увагу і низка злочинів, які відбулись останнім часом в Україні (зокрема, викрадення маршрутного таксі та втеча злочинцем від переслідування у Києві, поширення панічних очікувань щодо «груп смерті» у мережах), що говорить про наступне:

1. Екстремізм перестав бути питанням виключно політичної та економічної діяльності, але й наблизився до побутового рівня, тобто до рівня кожного. Це ті випадки, коли злочин реально зачіпає одиниці, але резонансно розповсюджується на все суспільство. Тому, не виключено, що це один зі штучних елементів залякування суспільства – це меседж про те, що злочинці стають безшабашнішими і ближчими до пересічного українця. А ось хто залякує суспільство – це так само дискусійне питання, як і авторство «Шатуна».

2. Поліція, яка не впоралась із завданням зупинити мікроавтобус у столиці та дозволила втекти злочинцю. По ідеї, це мало б вдарити по іміджу очільників поліції та МВС. Але, з огляду на політичну ситуацію – та п. 1 (загрози для суспільства), швидше за все це матиме зворотній результат – знову з’являться вимоги щодо посилення функцій поліції.

Загрози березня

Березень фактично стане маркером того, куди рухатиметься військовий конфлікт найближчі місяці. Загострення ситуації на фронті нетипове для зимових місяців. А ось загострення під час другої половини весни – з огляду на покращення природних умов для конфлікту – цілком прогнозоване. Проблема лише у тому з чим ми вийдемо на початок природного періоду загострення – із затухаючим конфліктом чи з конфліктом, який і без природних причин має тенденцію до ескалації.

Більше того, відсутність відповідальності за порушення режиму припинення вогню та легітимного органу, що міг би прийняти відповідне рішення для обох сторін, значно ускладнює перспективи деескалації найближчим часом.

На розгортання конфлікту значною мірою впливатиме відсутність чіткої позиції США і щодо Росії, і щодо України – по-перше. Та зосередженість на власних проблемах ЄС – по-друге. На сьогоднішній момент Трамп лишається малопрогнозованим політиком. Водночас, зростання впливу військового генералітету на зовнішню політику США може сприяти тому, що конфлікт в Україні (чи в іншій точці зіткнення російських та американських інтересів) перейде до гострої фази.

Тим не менше, існують і подальші ризики, що окремі представники серед української влади будуть наполягати на активізації конфлікту як дієвого засобу привертання уваги світу до проблеми Донбасу. Не варто виключати й того, що усвідомивши інертну позицію США щодо Донбасу, Росія активізує свій вплив на внутрішнє життя в Україні, як політичне, так і соціальне.

Ускладнення на Донбасі значною мірою залежить і від визначення ставлення Трампа до українського питання. Тобто, до зустрічі Президента США з Путіним чи Порошенком, буде існувати ситуація невизначеності, що тягне за собою повзучу військову ескалацію на Донбасі та загострення на контрольованій Україною території.

У березні під прицілом громадської думки перебуватиме і блокада. На сьогоднішній день її завершення має здійснитись або силовим шляхом, або – шляхом формування альтернативних логістичних напрямків (зокрема, через Росію або Білорусь) для доставки товару з/в ОРДЛО. Фактично, влада, переслідуючи вузькокорпоративні електоральні цілі, мало зацікавлена у розгоні блокувальників. Тому вирішення цього питання буде залежати від договороспроможності осіб, прибутки яких залежать від переміщення товарів з/в ОРДЛО (насамперед, Ахметова).

У той же час, ігнорування блокади з боку представників влади може призвести до ускладнення економічної ситуації, особливо – на окупованих територіях. Фактично, це може призвести до збільшення кількості безробітних та посилення фінансових запитів «республік» до Кремля на власне утримання. Частина безробітних може «працевлаштуватись» до незаконних збройних угруповань проросійських сепаратистів. А от наповнення фінансових каналів республік перебуває у значній залежності від активацій військових дій на лінії зіткнення.

Зазначимо, що повна бездіяльність влади у протистоянні блокувальникам фактично знижує легітимність її як органу, що має монопольне право на насилля. Таким чином, успіх (у тому числі й пролонгація) блокади призведе до того, що подібна поведінка може поширитись на інші сфери – захоплення підприємств, блокування шляхів у середині країни.

У часовому вимірі, екстремо-ризикованим є кінець березня. Зокрема, йдеться про 25-26 березня (день СБУ та Нацгвардії відповідно).

У міжнародному вимірі, – це вибори 15 березня у Нідерландах, які завжди вирізнялись євроскептичною позицією. Тому ризики посилення цієї позиції штучним шляхом – шляхом формування ксенофобії через теракти незначні, але – присутні. Тим більше, від цих виборів залежить подальше проштовхування Угоди про Асоціацію. І безперечно – 25 березня – день незалежності Греції. Масові заходи завжди були ризикованими для застосування насилля. Особливо, якщо йдеться про країну, яка виступає однією з найслабших ланок єврозони і, водночас, – транзитним полем для біженців. Крім того, 25 березня – річниця підписання угод, які заклали передумови до формування Євросоюзу, святкування якої відбуватиметься у Римі. Тому – це чергова потенційна можливість завдати удару (від протесту до теракту) по, і без того слабким, доцентровим тенденціям у середині ЄС.

Україна продовжує наполягати на відновленні свого статус-кво, маючи на це юридичні причини, але не маючи дієвих засобів тиску на агресора. Доки такі засоби не з’являться – доти межа компромісу щодо вирішення питання російської агресії полягатиме у територіальних поступках з боку України. Нерозуміння цього питання призводить до того, що в інформаційних повідомленнях з’являтимуться чергові плани щодо вирішення проблеми Донбасу-Криму в збиток інтересам України.