24 жовтня 2018 року експерт Інституту Богдан Петренко прокоментував для «Сегодня» основні заходи, які можуть застосовуватись проти цькування.
Зокрема, він відзначив, що «сам факт запровадження штрафів за Буллінг говорить про те, що суспільству необхідно, щоб в першу чергу когось наказали. Насправді, штрафи за Буллінг – лише засіб попередження, навряд чи вони будуть працювати повноцінно. По-перше, Найпоширенішим проявом Буллінг є бойкот, часткове ігнорування або повне усунення дитини з колективу. Або може бути інший прояв – плітки. Видається проблематичним довести в суді такі порушення. Інша особливість – Буллінг є кваліфікованим правопорушенням. Згідно із законом, це не просто застосування насильства, а застосування насильства (фізичного або психологічного) з метою підпорядкування жертви своїм інтересам. Тобто, на суді треба довести Не тільки факт насильства, а й те, що воно було скоєно з метою контролю одну дитину над іншим».
Петренко додає, що протистояння буллінгу – це багатоступінчастий процес, який включає в себе такі рівні:
індивідуальний
Робота з Буллер, жертвами і свідками. Як правило, робота тут спрямована на підвищення самооцінки, формування відкритості дитини і емпатії (у Буллера). На цьому етапі може працювати класний керівник, психолог, але найголовніше – батьки.
груповий
Буллінг це групове «захворювання», тому подолати його виключно шляхом впливу на окремих дітей неможливо. Якщо “витягнути” жертву, на її місце буде призначена нова жертва. Груповий процес включає як “класні години”, присвячені цькування, так і позакласну активність групи, де можуть змінюватися соціальні ролі дітей.
загальнонаціональний
Перше – це популяризація ненасильницьких методів в інформаційних продуктах для дітей і підлітків (фільмах, роликах і т.д.). Друге – зміна навчальної програми з метою не тільки перетворення дітей в споживачів інформації з різних предметів, а й формування у них культури діалогу.
Більше читайте у матеріалі Анастасії Іщенко “Буллинг наизнанку: как школьная травля ломает психику детей и что с этим делать“
Продовжуємо проект з формуванням культури виборця. 17 липня експерт Інституту Богдан Петренко роз’яснює на що звернути увагу під час вибору «свого» кандидата.
На що звертати увагу? Як не дивно – на те, на що, як правило, не звертають, – на програму. Зрештою – це той документ, за яким ви можете, сміливо ставити запитання: «А ви ж казали, ось написано». Звичайно, до уваги варто брати і бекграунд кандидата – то чого він реально досяг у житті. Але в цілому – українці вибирають не раціонально, чи не головою, а емоційно – серцем.
Більше читайте у матеріалі видання «Моя Олександрія» «Как сделать выбор перед выборами? Рекомендации экспертов».
Про діяльність Верховної Ради 8 скликання – плюси і мінуси – у коментарі Богдана Петренка сайту 112 каналу від 15 липня
“Я дивуюся, чому під кінець не зняли ще й депутатську недоторканність”, – говорить у коментарях 112.ua заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму Богдан Петренко. Репліка стосується останнього “голосувального” четверга в Раді, коли парламентарі піднапружилися та ухвалили відразу два резонансні законопроекти, котрі довго лежали без руху: хімічну кастрацію педофілів та Виборчий кодекс. Кастрація чекала своєї черги понад два роки, а кодекс – всі чотири. Щоправда, зміни до виборчого законодавства ще можуть бути заветовані президентом, але навіть якщо цього не станеться, головна новація кодексу – пропорційна система та відкриті списки – буде вперше опробована не на найближчих строкових виборах (тобто у 2023 році), а вже у 2028-му.
У роботі Ради був присутній популізм, хоча це проблема не лише цього скликання, а взагалі визначальна риса української політики, – говорить Богдан Петренко. – Чим мені ця Рада сподобалася? Вона унаочнила соціальні ліфти, і люди побачили, що до парламенту проходять не лише політики. Можливо, ці соціальні ліфти спрацювали не зовсім так, як хотілось би, і в них потрапили не ті люди, але у Верховній Раді восьмого скликання опинилися представники Майдану, представники АТО тощо. Можливо, вони були не зовсім ефективними, але їхнє потрапляння до складу парламенту засвідчило як мінімум те, що українці навчилися змінювати владу і хоч трохи думати перед тим, як віддавати свої голоси”.
“Мені дуже подобається в цьому парламенті те, що він зміг протистояти президентові України, коли ним робилися спроби узурпувати владу. Незалежно від того, як ми ставимося до депутатів, мусимо відзначити: коли було введено воєнний стан (а це було зроблено без належних об’єктивних причин), то парламент чинив цьому спротив і поставив крапку у питанні, чи може бути через це відтерміновано проведення президентських виборів, тобто не дав можливості президенту здійснити міні-конституційний переворот. Тож якщо порівнювати із тими парламентами, які були за Кучми, то це вже зовсім інша якість парламентаризму, цей склад Верховної Ради вже не можна було смикати за нитки, як попередні”, – додає експерт.
“Мінус же в тому, що не було подолано недовіру населення до Верховної Ради і не сформовано позитивне ставлення до парламенту. І це при тому, що ВРУ – не щось взяте невідомо звідки, адже там засідають люди, яких народ сам і обрав… Не оцінював би цей парламент ані позитивно, ані негативно, оцінив би натомість зміни, які відбулися у суспільній свідомості. Населення перестало боятися влади, а почало вчитися її обирати”, – резюмує Богдан Петренко.
Більше читайте у матеріалі Наталії Лебідь «Аріведерчі, Рада: Чим запам’ятався парламент VIII скликання».
Чи потрібен військовий парад під час війни – про це 11 липня у коментарі експерта Інституту Богдана Петренка радіо «Промінь».
Якщо б ми говорили про Україну до 2013 року – то можна було б по різному ставитись до цього питання. На День незалежності варто демонструвати те, чим країна пишається. А тоді для нас точно не було головним завданням побудова армії. Зрозуміло, що скасування парадів тоді було виправдане.
Після 2014 року ситуація змінилась. У нас почалась війна з Росією. А більшість країни, у яких є військові конфлікти, у тому числі й ті, що перебувають в тліючій стадії, проводять військові паради. Зокрема, – це Вірменія та Азербайджан, де конфлікт заморожений, але не вирішений уже більше чверті століття.
Парад потрібен для трьох категорій – перше, – це військові. Для них участь у параді, – це є моральним стимулом. А моральні стимули не менш важливі за фінансові. Головне, щоб перші не заміщували других. Друга – це цивільні українські громадяни, які повинні усвідомлювати свою безпеку. Бо для того, щоб країна не була схильна до капітуляції, важливо не лише мати сильну армію, але й переконання у суспільстві про здатність до подальшого опору. І в цьому розумінні навіть одиничні види озброєння, які продемонстровані на параді, створюють уявлення про те, що їх сотні на лінії зіткнення. І третя категорія – це народ країни агресора. Бо якщо російська розвідка більш-менш знає реальний стан озброєння в Україні, то люди не знають. І коли вони бачитимуть новітні зразки озброєння, то в російському суспільстві буде формуватись уявлення, що війна з Україною щонайменше буде кривавою. Паради частково демобілізують здатність ворога до агресії.
Щодо прихильників скасування, то є декілька аргументів. Перше – це дороговизна. Складно сказати, бо навіть Міноборони в минулому році не могло дати відповідь, яка була ціна параду в 2018 році. Тому з’явились цифри з різницею в десятки разів. Від 70 до 700 мільйонів. І вирішити це питання можна було б давши чітку відповідь – яка реальна ціна. Другу – скасування параду це ніби то сигнал про готовність до миру. Аргумент так собі. Бо для того, щоб вести перемовини, треба демонструвати свою силу – хоча б для того, щоб «вибити» більше.