П'ятниця 07 Серпень 2020, 23:36

Український Інститут
Дослідження Екстремізму

УІДЕ в експертній дискусії «Врегулювання конфлікту на Донбасі: моделі і ціна»

30.11.2016

30 листопада 2016 року представники УІДЕ взяли участь в експертній дискусії «Врегулювання конфлікту на Донбасі: моделі і ціна», яка була організована Міжнародним центром перспективних досліджень.

В обговоренні взяли участь голова правління МЦПД Василь Філіпчук, голова МВО «Громадська мережа «Опора» Ольга Айвазовська, міністр закордонних справ України у 2003-2005 та 2010-2012 рр. Костянтин Грищенко, президент Української асоціації зовнішньої політики Володимир Хандогій, директор Центру дослідження міжнародних відносин Микола Капітоненко та директор Українського інституту дослідження екстремізму Олег Зарубінський.

IMG_1750

Під час дискусії Олег Зарубінський заявив:

«Я б хотів зупинитись на конфлікті на Донбасі через призму такого феномену як екстремізм.

У політичному і навіть експертному середовищі це явище до недавнього часу залишалось в тіні. Як на мене, тому, що для декого поняття екстремізм асоціювалось з тим, як воно кваліфікується у масовій свідомості та й, значною мірою, у наукових колах двох сусідніх держав, розташованих від нас на північ та північний схід. Там у більшості випадків екстремізм ототожнюється з протестними акціями і протестними настроями. На наш погляд, це просто некоректно.

У західному світі під екстремізмом розуміються застосування нелегітимного насилля або пряма загроза застосування нелегітимного насилля задля реалізації своїх інтересів – політичних, економічних та інших.

Саме корупцію та екстремізм було визначено як дві найбільші світові проблеми як на минулорічному саміті у Вашингтоні  THEWHITEHOUSESUMMITONCOUNTERINGVIOLENTEXTREMISM, так і в поточному році на Антикорупційному саміті в Лондоні. Корупція та екстремізм – два явища, що нищать світ – безапеляційно заявили там Джон Керрі та Девід Кемерон – тоді ще прем’єр.

І це абсолютно відповідає настроям переважної більшості українських громадян, які, як з’ясувало недавнє дослідження КМІСу, на перше місце ставлять корупцію, а на друге – війну на Донбасі.

Отже – екстремізм – це застосування нелегітимного насилля. Чи є легітимною влада і вся її вертикаль у квазіреспубліках ДНР і ЛНР? Аксіоматично – ні! Чи є легітимними існуючі там мілітарні та парамілітарні утворення? Теж цілком зрозуміло – ні!

А це означає, що будь-яке застосування ними насилля по відношенню до мешканців Донецька, Луганська, інших окупованих населених пунктів – є апріорі нелегітимним. Отже вся формула  владарювання на окупованій українській території – по суті є системним екстремізмом з боку сепаратистів та їхніх іноземних кураторів.

Водночас переважна, підкреслюю – переважна більшість населення на окупованій території – не є носіями екстремізму. Більше того, виступають його жертвами і потерпають від нього.

Чому я на цьому акцентую увагу. На жаль, багато хто продовжує мислити у категоріях минулих традицій. Де першою складовою ознакою «держави» була територія. А народ як такий, люди – то лише похідне. Сьогодні, коли надзвичайна мобільність та інформаційні технології дають можливість людині відчути себе частиною культури незалежно від місця проживання, ми нарешті маємо виходити з того, що основна складова держави Україна – це її громадяни. І відповідно – саме на громадянах ми маємо зосереджувати увагу в цей умовно перехідний період.

Це і громадяни, що проживають на контрольованій території, і громадяни, що проживають в окупації. І, безумовно – це переселенці. І це незважаючи на те, що, комусь серед представників політичного класу в силу їхніх цинічних електоральних розрахунків  і не вигідно!

До речі, на відміну від статистики, якою оперує Мінсоцполітики щодо збільшення кількості ВПО аж до липня цього року, ми розуміємо, що кількість переселенців почала зменшуватись уже 2015 року. Так, за даними нашого Інституту, лише в минулому навчальному році (2015-2016) кількість дітей ВПО у школах уже була менша на 10% ніж у 2014-2015 навчальному році.

Ще раз – населення тимчасово окупованих територій – це українське населення, це українські громадяни.

І питання не в тому, щоб тільки «зважати» на них, споглядацьки «усвідомлювати», що вони існують. Питання в тому, щоб впливати на них, застосовувати максимально можливий режим сприяння.

Один з останніх проектів нашого інституту якраз і спрямований на це – це книга «Коли твій дім забрала війна… Жива історія 12 родин з Донбасу».

І ще одна теза.

Ми сьогодні ведемо мову про відновлення трансляції українського інформаційного продукту на територію, що окупована. Але реально – зусилля зосереджені на відновленні телевежі у Карачуні. Водночас  – це лише технічний бік питання.

Але, крім технічної сторони, як на мене, ключовий момент – це формування специфічного продукту, який би був прийнятним для мешканців, які довгий час проживали і продовжують жити в інформаційному просторі агресора.

Сьогодні більшість з тих, хто є лідером думок на Донбасі мають доступ і до супутникових каналів і до Інтернет. Проте громадська думка (в сенсі проукраїнськості) від цього не виграє. Не виграватиме вона і тоді, коли ми гіпотетично накриємо всі окуповані території звичайним як для Києва чи Львова інформаційним продуктом. Він має відрізнятись, він має враховувати особливості світосприйняття, настрої, соціальний та культурний фон. Звичайно, якщо не брати на озброєння кредо німецького соціал-демократа початку минулого століття Бернштейна – РУХ – ВСЕ, МЕТА – НІЩО”.