Понеділок 21 Серпень 2018, 02:04

Український Інститут
Дослідження Екстремізму

Диктатори люблять референдуми: Україні треба боротись за “болото”

02.08.2018

Богдан Петренко, Обозреватель, 2 серпня 2018 року

Трохи зради вам у стрічку. Останнім часом часто почали говорити про можливість проведення референдуму на окупованих територіях, що нібито мало визначити статус ОРДЛи. Зрозуміло, що вкид був з російського боку і його основна мета – створити видимість, що Кремль прихильник «мирного шляху вирішення проблеми».

Взагалі, авторитарні країни дуже люблять референдуми. Особливо використовувати демократичні процедури для узурпації влади. Наприклад, рішення про довічність перебування при владі діючого президента. Власне, в сучасних умовах уже ніхто не говорить на пряму про довічність. Навіть авторитарні режими продовжують грати в демократію. Це – коли на референдум виносяться питання про нові терміни повноважень – Таджикистан, Білорусь, Казахстан. Якщо хтось пам’ятає рішення Конституційного Суду України про третій термін для Кучми – це з цієї серії. Існують і референдуми про посилення однієї з гілок влади (а фактично – конкретної особи). Це взагалі класика – від Гітлера до Ердогана. У нас теж був подібний референдум – у 2000 році президентська вертикаль намагалась послабити парламент.

Таке бажання виправдати демократичними процедурами своє бажання узурпувати владу – природнє. Благими намірами як відомо… Як правило, в цих країнах контролюються ЗМІ, виборчі комісії, а сама влада – гіперпопулістична. І разом з тим упевнена, що народ проголосує «так», бо влада повністю контролює його думку. Населення штучно залякане іншою альтернативою (війною, економічним калапсом у випадку незгоди). І щиро голосує, бо не залежно від реальності вірить, що «вождь» веде їх у правильному руслі.

З сепаратизмом і референдумами схожа ситуація. Австрія 1938, Крим 2014 – класичні приклади, коли штучно залякане населення вірило, що аншлюс вирішить їх проблеми. І не лише тому, що референдум здійснювався під дулами автоматів, а й тому, що Німеччина і Росія ще до введення військ мала визначальний вплив на громадську думку регіонів.

Ситуація в так званих Д/ЛНР, якщо і дасть змогу провести референдум, то лише з тим результатом, який потрібен окупаційному режиму. І не лише тому, що це буде опитування на багнетах. А й тому, що це питання будуть без альтернативи. Більше того – у ньому не буде навіть можливості реалізувати «руську весну» – того з чого і почалась війна – варіанту про приєднання псевдореспублік до Росії. А брак проукраїнської інформації та засилля стереотипів і міфів щодо повернення української влади на окуповані території, не дадуть змоги відновити українську владу. Тому або дончани і луганчани підтримують власні «республіки», або – це будуть автономії в умовах федеративної України. Те, що потрібно Кремлю.

Чи є у нас можливість впливати на головне – громадську думку на окупованих територіях? І чи здатні ми переконати голосувати за Україну? Може заявами про те, що 75% ефіру на окуповані території здійснюється українською мовою. От чесно – кому ми посилаємо цей сигнал? Хочеш бути почутим – говори мовою тих на кого хочеш вплинути. Хочеш спіймати рибу – бери не тістечко, бо ти його любиш, а червяків, бо вони приманюють рибу. Ми підтримуємо лише тих, хто був за Україну, а нам треба боротись за «болото». А сигнал посилається не в окупацію, а для власного патріотичного електорату – типу ми ж працюємо.

Референдум – це тест на те, чи завжди більшість здатна приймати правильні рішення. Бо існування демократичних процедур (вибори/референдум) без існування справжніх демократичних свобод (насамперед, свободи слова) призводить до того, що волевиявлення перетворюється у стадну поведінку.