Олександра ВАСИЛЕНКО, Gazeta.ua, 20 березня 2018 року
Росіяни в Криму чверть століття прожили в українській культурі. Вони “заразилися” махновщиною й тепер негативно ставляться до будь-якої влади, – каже заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму Богдан Петренко
Скільки триватиме військовий конфлікт на Донбасі?
– Наш інститут досліджував розвиток конфлікту з моменту виходу з Дебальцевого (січень 2015 року. – Країна) і до сьогодні. Втрати серед українських військових не зростають. 2015-го найбільше загиблих за місяць – 40. Зараз таких цифр немає. Конфлікт іде на спад.
Дехто вважає, що питання Донбасу вирішимо після смерті президента Росії Володимира Путіна. Але проблема Придністров’я (конфлікт розпочався на початку 1990-х між центральною владою Молдови та самопроголошеною республікою Придністров’я. – Країна) виникла ще за Бориса Єльцина. Зміна влади ніяк на неї не вплинула. Усе залежить від того, чи Європа збільшить тиск на Путіна. Олігархи з його оточення вже незадоволені. Через санкції щомісяця втрачають мільярди. Зацікавлені, щоб Кремль пішов на поступки в українському питанні. Подальший розвиток подій залежатиме від того, що обере Путін – підтримку оточення чи перспективу стати суперлідером нації.
Як повернути Донбас?
– Це можливо лише військовим шляхом. Зараз ми на це не здатні. Військовий бюджет України – у 15 разів менший за російський.
Москва проробляє кілька варіантів розвитку подій. Найімовірніший – просувати свої ідеї через кишенькові партії на зразок “Опозиційного блоку” чи “Українського вибору”. Зроблять усе, аби на виборах до парламенту 2019 року вони подолали прохідний бар’єр.
Голова військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський каже, що за останній місяць на Донбас перекинули сотню російських снайперів. Про що це свідчить?
– Хочуть спровокувати наших військових на порушення режиму припинення вогню. Налаштувати проти них місцеве населення.
Правові важелі впливу на Росію є? Міжнародні позови проти неї можуть бути результативні?
– Анексія Криму – перший випадок у повоєнній Європі, коли відбулося відчуження території. Незалежно від того, чим закінчиться ця юридична боротьба, вона має один плюс: Україна нагадує світу про кримську проблему. Чим активніше протистоятимемо Росії в судовому порядку, тим швидше відновимо територіальну цілісність.
Чи буде миротворча місія? І чи стане вона ефективною?
– Миротворча місія не вирішить питання повернення територій. Але дозволить юридично усунути вплив Москви на окупований Донбас. Та навіть якщо РФ забере свої війська, місцеві “ополченці” нікуди не подінуться. На зміну військовому конфлікту прийдуть кримінальні розборки. Однак миротворці допоможуть відновити юрисдикцію України над нині окупованими територіями.
За чотири роки Донбас, а особливо Крим, віддалилися від України. Як їх повертати в українську орбіту?
– Не бачу у влади чіткого плану щодо повернення Криму й Донбасу в українське середовище. Відновити кордони – лише половина справи. Важливіше – грамотно провести внутрішню деокупацію.
Нарешті побудували телевежі, які мають транслювати українські канали на окуповані території. Але кримчани вже уражені імперською ідеологією, й національне телебачення відштовхне їх ще більше. Потрібно розробити програму роботи з людьми з окупованих територій. Для Донбасу й Криму треба створити телеканали, які враховували би настрої тамтешніх жителів і поступово навертали їх до українського.
У законі маємо чітко прописати, хто повинен відповідати за колабораціонізм. Аби не вийшло так, що злочинцем оголосять людину, яка нараховувала пенсії на окупованих територіях або працювала вчителем чи лікарем.
Чи можливий воєнний наступ Росії з боку Криму?
– Про це можна було говорити 2014 року. Тоді РФ намагалася створити “коридор” до ДНР і ЛНР. Тепер вони Путіна не цікавлять. Ці псевдодержави він використовує для тиску на Україну та світову спільноту, щоб узаконити анексію півострова.
Справжня мета росіян – встановити контроль над частиною Херсонщини, де розташований Кримський канал. Він подає прісну воду на півострів. Виступати прямо не наважаться.
2014 року російські війська зайшли у Крим без жодного пострілу. Чи можна вважати перемогою України те, що не пролилася кров?
– Оцінювати ситуацію із захопленням півострова потрібно не з позицій сьогодення, коли маємо війну на Донбасі, а дивлячись на ситуацію у березні 2014‑го. Була надія, що це – непорозуміння, яке швидко завершиться. Не сподівалися на повномасштабні воєнні дії з боку Росії. Путін скористався цією розгубленістю.
Якби тоді дали воєнну відповідь, то отримали б громадянську війну. Росія заявила б, що “нас там нет”, однак продовжувала б допомагати зброєю кримським військовим, які перейшли на її бік. Світові події на півострові представили б як внутрішній конфлікт.
Ще один варіант – війна із залученням флоту, що стояв поблизу берегів Криму. Влаштували би провокацію: переодягнені в українську військову форму росіяни напали б на базу РФ. Наступного дня Путін увів би війська.
Росія може вдатися до терактів у Криму – і звинуватити в них українців?
– Можуть зробити це, щоб залякати місцевих жителів. Потім звинуватять проукраїнських активістів. Антиукраїнські настрої утримують разом неоднорідну кримську спільноту. Півострів – це не суто “русский мир”. Тамтешні росіяни чверть століття прожили в українській культурі. Вони “заразилися” махновщиною, негативно ставляться до будь-якої влади. Поки що під удар потрапляє керівник Криму Сергій Аксьонов. Далі ця лють перекинеться на Путіна і його оточення.
На півострові розмістили ракетні комплекси. Для чого?
– Вони не мають практичного значення. Такі самі розміщували в Сирії, але вони не змогли захистити російське летовище від атак.
Які надалі плани Росії на Крим?
– Перетворять півострів на військову базу. Також Путін намагається змінити демографічну ситуацію, заселивши Крим росіянами. Насамперед нинішніми і колишніми військовими. Вони мають не лише витіснити українців і кримських татар, а й силовими методами утримати півострів у складі РФ.
Які плюси від анексії отримала країна-агресор?
– Її використали для підняття морального духу нації. Після 2014 року Путін отримав значну підтримку росіян, за рейтингами. При цьому не зробив нічого для поліпшення їхнього життя.
Війна на Донбасі – теж на руку Путіну?
– Тут навпаки – росіяни отримали купу проблем. У Ростовській області, яка межує із зоною конфлікту, злочинність 2014 року зросла на 40 відсотків. Із РФ на Донбас поїхали маргінали. Хто повернувся живим, привезли вибухівку та зброю. Навіть побутові конфлікти тепер вирішують силою.
У нас теж зросла кількість злочинів із використанням зброї.
– Так. Багато людей перейшли певну моральну межу. Припускаю, що колишні бійці АТО захоплюватимуть районні держадміністрації, аби їм нарешті видали обіцяні акти на землю.
Економічний колапс чи розпад Росії може бути ще одним фактором, крім воєнного, за якого повернемо Донбас і Крим?
– Розпад РФ на окремі республіки не стане для України однозначним. Це допоможе витіснити російську армію з Донбасу. Але потім війна може початися між російськими регіонами. Через кордон до нас хлинуть біженці, військові злочинці, зброя. Аби захиститися від цього всього, потрібно буде зводити суцільний мур на кордоні.
Чим для Москви закінчиться отруєння колишнього російського розвідника Сергія Скрипаля та його дочки? Для чого це було Кремлю?
– Хотіли залякати працівників спецслужб РФ, щоб ті й далі працювали тільки на Путіна. Також сигнал пролунав для бізнес-оточення Путіна, яке зацікавлене в поступках щодо Донбасу – задля зняття санкцій. Показали, що може статися з ними та їхніми близькими.
Отруєння зіграло на руку Путіну напередодні президентських виборів. Росіянам вкотре показали, що навколо них – самі вороги. І тому потрібно 18 березня прийти на виборчі дільниці й проголосувати за “сильного” Путіна з ядерною ракетою.
Кремль намагається нав’язати всім двополюсну картину світу, де він протистоїть Заходу. Але це неможливо хоча б тому, що на світовій арені з’явився ще один потужний гравець – Китай.
Україна сподівається, що Європа і США посилять санкції проти Росії, й це допоможе зламати її хребет і повернути Донбас та Крим. Але чимало країн зберігають тісні економічні стосунки з РФ і не збираються обривати їх.
Які ще ризики стоять перед Україною?
– Терористична активність. Путін хоче показати Заходу, що Україна не може гарантувати своїм громадянам безпеку. Масових і кривавих терористичних атак не буде, бо це призведе до об’єднання народу навколо фігури лідера. Тому Петро Порошенко на виборах 2014 року отримав 54 відсотки. Теракти будуть точкові.
Небезпеку становить і початок президентської виборчої кампанії в Україні. Можливо, застосовуватимуть надзвичайні методи впливу – замахи і самозамахи.
Оприлюднене соцопитування Демініціатив та Фонду Разумкова показало, що дві третини українців погоджуються з тим, що зради миру можна погоджуватись на поступки Росії. З них 16% – на будь-які.
Наші політики дуже гостро сприймають громадську думку. І замість того, щоб навчитись її коригувати – пояснювати людям, які напрямки найбільше відповідають національним інтересами, формувати громадську думку, політики діють як флігель. Куди більшість, туди й вони. Можливо, це і є демократія, але це не завжди спрацьовує. Особливо, коли по якомусь питанню немає більшості. В що тоді переростає демократія – в охлократію? в популізм?
І ставлення до Донбасу – показове. Влада не сформувала алгоритм повернення Донбасу. Бо їй немає на що спертись – по жодному напрямку немає більшості. А, відновити територіальну цілісність в кордонах 2013 року, з чим погоджується переважне число українців, – це не план, це мета.
Українці схиляться до поступок, але жодна з них, запропонована у цьому опитуванні, не має підтримки. Ні особливий статус для Донбасу, ні невходження до військових блоків, ні статус російської як другої державної, ні на зняття блокади з окупованих територій. А тим більше ні – амністії бойовикам чи формування з них місцевої поліції. За усіма «компромісами» кількість противників більша за кількість прихильників. Парадокс, українці готові до гіпотетичних компромісів, але до чогось конкретного – ні.
Єдине в чому сходяться українці – це миротворчу місію на всю територію окупованого Донбасу. І у згоді на введення міжнародного контингенту немає нічого дивного: по-перше, тут немає поступок. А по-друге, це – прояв екстернальності українців – бажання того, щоб наші проблеми вирішували інші.
Фактично – це не лише відповідь на те, що очікувати по Донбасу в цьому році. Влада, залежна від громадської думки (особливо під час виборів) і далі топтатиметься не на планах, а на меті. Формально звучатиме слово «компроміс». Але його не буде, бо у нас немає бажання на конкретику. І це я кажу лише про проблеми з нашого боку. Кремль взагалі чекатиме чим закінчиться виборчий сезон, бо в них є бажання отримати політичний вплив через вибори.
А ось щодо самого компромісу, то він можливий лише в межах проблемних питань. В нашому конкретному випадку – компроміс проходитиме по нашим національним інтересам, нашому суверенітету та нашим територіям. Тому, навряд чи українці розуміють що таке компроміс. Бо поки що це – виключно наші поступки.
І якщо наша мета – відновити територіальну цілісність, то компроміс в нашу користь може бути лише тоді, коли проблеми виникнуть в Росії. І ці проблеми будуть включені в пакет домовленостей. До того часу, компроміс – це або обмін суверенітету на території, або територій на суверенітет. Все.
Богдан Петренко
Нещодавно в українському інформпросторі виплила гра «Біжи або помри». Ще раз, бо перша хвиля минула ще два роки тому. І паралельно цьому виникало декілька хвиль «груп смерті».
Чому це відбувається? Перше – це потяг дітей до забороненого. Підлітків найбільше цікавить те, на що у дорослому суспільстві накладене табу: інтим, насилля, смерть. Ц проблеми рідко обговорюють навіть самі дорослі. І діти, зважаючи на те, що вони ще не обросли соціальними нормами чи комплексами, намагаються пізнати їх самі. Бо свого часу батьки не дали їм відповіді. І ми нічого з цим не зробимо, ми не зможемо перевиховати дітей доти, доки дорослі для себе не подолають свої табу.
А зважаючи що подолання власних комплексів – довготривалий і складний процес, то і повідомлення про групи самогубць, смертельні дитячі ігри час від часу здійматимуть інформаційну хвилю.
По-друге, це спроба маніпулювати громадською думкою. Взагалі всі повідомлення про табу потенційно є топ-новин. Ті ж самі насилля, смерть і інтим, якщо в цьому задіяна дитина, відразу роблять новину праймовою. Проблеми, які існують в країні, в окремих політиків, в економіці – відразу відходять на другий план. Чи якщо чиновникам треба контролювати соціальні мережі чи Інтернет. Подивіться на Росію – там цей механізм працює на «ура». Або – часто без «теорії заговору» – це спроби монетизувати себе, свою сторінку, свої новини. Заробити грошей через те, що люди піддаються паніці.
Третє – хайпонути, зробити щось таке, щоб стати причиною інформаційної хвилі. Коли в інформаційному просторі «рулять» екстремали – зацепери, руфери чи джекеси, – дитина просто не бачить кращого варіанту стати відомою, ніж діяти на межі погибелі. І тут вже не допоможе контроль чи блокування соціальних мереж. Особливо, якщо ви самі полюбляєте дивитись відео з джекесами (придуркуватими). Навіть коли ви обурюєтесь «неповноцінності», засуджуєте, але дивитесь їх – все-рівно ви стаєте своєрідними співучасниками цих відео, формуєте попит на такі «жарти». І не факт, що наступного разу цей попит задовольнятимуть не ваші діти.
Дітям може просто не вистачати уваги. У тому числі й від батьків. Просто розмовляйте з ними – і шанси на те, що вони її привертатимуть екстремальними методами – значно знизяться.
І останнє. В дітей, як і у дорослих, є запит на екстрим, адреналін. Тому, коли це лише заборонити, тоді підлітки робитимуть це без вашого відома і дозволу. Необхідно каналізувати запит. Зробити його контрольованим. Віддати дитину на бокс, альпінізм, не забороняти повністю псевдоагресивні комп’ютерні чи реальні ігри. Каналізувати екстрим простіше, ніж його заборонити. Заборонене притягує, пам’ятайте це.
Кореспондент, 10 лютого 2019 року
Зміни в Конституцію щодо зовнішнього вектору трансформації – це сигнал переважно для внутрішнього споживача.
Перше – це бажання Президентом здобути електоральні бонуси за рахунок привласнення ідеї євроінтеграції. Плюс – вступ до НАТО – це гра на безпекових запитах українців. НАТО багатьма сприймається як якась панацея вирішення проблеми російської агресії. Тому ця тема не просто лягає не лише у концепт виборчої кампанії. Вона лягає у концепт культури українців – віри в те, що за них проблеми вирішать інші. Тому завжди треба бути обережним, щоб віра в месіанство (в тому число й НАТО) не замінила реальну боротьбу і з зовнішнім агресором.
Друге. Теоретично внесення змін до Конституції мало б зняти проблему вибору зовнішнього вектору з порядку денного. Але, на практиці небажання інтегруватись в ЄС та особливо НАТО користується достатньою популярністю серед частини українців, тому питання вибору порушуватиметься і після змін до Конституції.
Третє. Внесення змін до Конституції дає можливість визначати неконституційними акти, які суперечать євро та євроатлантичній інтеграції України. Та для цього необхідно, щоб у нас встановилась незалежна судова гілка влади, бо на сьогодні Конституційний Суд – це виключно інструмент в руках влади. І навіть у разі прийняття цих змін, гіпотетична зміна влади може призвести до того, що ці ж зміни Конституційним Судом можуть бути визнані неконституційними. Тим більше, що парламентське голосування, особливо в умовах зовнішнього тиску на Верховну Раду та кнопкодавства всередині, завжди можна поставити під сумнів.
Зрозуміло, що для тих, хто прийматиме рішення щодо інтеграції України в НАТО чи ЄС конституційні зміни не матимуть значення. Таким чином, відбувається заміна реальних кроків з інтеграції конституційними обіцянками її здійснити. Але – надважливою є мобілізаційна роль поправки – як засіб цілеспрямування діяльності влади. І чи спрацьовуватиме вона в реалі (тобто, відбуватиметься внутрішні процеси для підготовки країни до вступу в НАТО чи ЄС) – залежить від того, наскільки нагальним у суспільстві (а не в законах, навіть Основному), буде запит на інтеграційній процеси.
І ще важлива особливість перед тим як порушувати питання про те чи буде працювати ця норма, варто згадати, що в Конституції записано, що Україна – це правова держава. Але насправді норми права в Україні та реальні норми поведінки поки що дотичні, але не синонімічні. Частина норм виконуються формально, частина – не виконуються зовсім. Тому питання інтеграції – це не лише запис у Конституції – це і практичне впровадження, в тому числі й цілеспрямований тиск громадян на владу з вимогою реалізувати на практиці усі норми, що записані в Основному законі.
Богдан Петренко