Вечерние вести, 25 листопада 2019 року
Щодо українського розвідника Матюхи. Мене більше хвилює не верифікація «українського Штирліца», а те, з якими меседжами він повернувся.
1. Роль КПРФ. Комуністи відповідно до заяв Матюхи, є посередниками між Кремлем та «окупованими територіями». Логіка у цьому є – Кремль ніколи не збирався брати на себе відповідальність за фейкові проекти. Але її немає у тому, щоб цей меседж взагалі вносити. По суті це – розділення образу ворога. З одного боку це виглядає як відбілювання Кремля з частковим перенесенням відповідальності на КПРФ. Це до речі, дуже зручно буде тоді, коли росіян притягуватимуть до відповідальності за військові злочини в Україні – можна буде валити усе на КПРФ.
2. Росія в разі провалу «мінського формату», має «план Б» – проведення референдуму про приєднання «ДНР» та «ЛНР» до РФ. Для цього нібито проводиться перепис населення «там». Це більше звучить як стимул для України прогнутись на «нормандській зустрічі» (щоб не втратити окупований Донбас). І як підтримка проросійських настроїв в ОРДЛО – бо розчарування у Росії там величезне, тому крім крапкового вкидання російських паспортів проросійській частині населення треба чергову «морковку». Щодо реальності – то Росії Донбас не потрібен. Не для того, вона його руйнувала війною і вивозила звідки виробництво, щоб його приєднати. Та і його приєднання призведе до збільшення міжнародного тиску на РФ. І найстрашніше для Кремля – об’єднання проблем Донбасу і Криму в одне питання.
3. План В. Продовження російської військової експансії в Україні. Стратегія Росії щодо розширення свого впливу передбачає різні варіанти розвитку подій. У тому числі й військову експансію. Питання у тому, що військова експансія буде можлива лише за сприятливих для Кремля умов. Тобто – зростання проросійських настроїв, зниження потенціалу військового спротиву та відвертання міжнародної спільноти від підтримки України. Нікому не потрібно збільшувати зону окупації, якщо за неї доведеться ще більше платити і відновлювати після боїв. Тому план продовження військової окупації України у Кремлі є. Але він пилиться у шухляді, в очікуванні чергового послаблення нашої країни. Він явно не є пріоритетним. На відміну від інформаційного тиску військовою експансією.
Висновок з меседжів «штірліца» робіть самі.
Богдан Петренко
Верховна Рада планує підвищити відповідальність за псевдомінування. Щонайменше – таке передбачено законопроектом, який планують розглянути.
З позитивів відразу відзначу, що підвищується відповідальність за неправдиві повідомлення про мінування державних установ, лікарень та шкіл. Хто бачив, як зупиняють операції під приводом псевдомінування, – мене зрозуміє.
Але не треба замінювати боротьбу з «телефонним тероризмом» виключно за рахунок посилення покарання. Модель «як тільки ми посилимо відповідальність – знизиться злочинність» не діє. Точніше діє лише для тимчасового заспокоєння громадської думки. Піпл захаває, бо більшість вважає, що псевдомінерам не вистачає батога.
Справа у тому, що ми вже збільшували відповідальність за «телефонний тероризм». У 2013 році той закон набув чинності, а з 2014 року почала зростати кількість таких злочинів. Жодної прив’язки між збільшенням відповідальності та зниженням кількості злочинів немає. Немає, бо кількість притягнутих до відповідальності за злочини – у 5-10 разів менше, ніж офіційна кількість злочинів.
Зокрема, за 8 місяців цього року співвідношення 101 судовий вирок до 592 проваджень. В минулому році – 186 вироків та 1715 кримінальних справ. Це при тому, що за словами Авакова кількість «замінованих» об’єктів у 2019 році складала 91 тис. 818. Більша проблема не в тому, щоб впаяти злочинцеві, а в тому, щоб злочинця знайти.
По-друге, наслідок зростання кількості замінувань – це цілеспрямована кампанія. У три рази кількість замінувань зросла у 2014 – після початку війни з Росією. Тому скільки б не підвищували відповідальність, доки у нас триватиме конфлікт з Російською Федерацією, воно ніде не зникне. Єдине, що можна зробити зараз – це встановити у людей чітке розуміння, що кожним своїм дзвінком людина підігрує інтересам країни, з якою у нас триває війна. І другий фактор – це виборча кампанія. У минулому році було дві національні виборчі кампанії. Кількість випадків «псевдомінувань» зросла також утричі. Зрозуміло, що і в першому, і в другому випадку діяли переважно професіонали з відповідним обладнанням. І телефони у цьому обладнанні стають минулим століттям та зброєю злочину любителів. Тому варто посилювати кіберполіцію і спрямовувати її й на ці злочини.
По-третє. Значна частина з тих, хто отримав вирок за цей злочин – це наслідувача. Тобто, вони діяли за принципом доміно. Десь побачили повідомлення про «мінування», а потім – в стані емоційного збудження (часто в стані алкогольного сп’яніння) – переносять почуте в реальність. Тому в нас псевдоміннування не бувають одинокими, а проходять хвилями – через наслідувачів. І якщо є плани покінчити з «мінуванням» – то кращий вихід – демонструвати більше притягнення до відповідальності, а не самі випадки. Це виглядає утопічно, але завершувати сюжети чи повідомлення про псевдомінерів кількістю притягнутих до відповідальності – можна.
Головна ідея останньої ініціативи – це конфіскація майна. Нагадаю, що йдеться не про всіх псвдомінерів, а про тих, кого піймають. А ловлять як правило (реєстр судових рішень у допомогу) не тих, хто на цьому заробляє. А тих, чиї майнові статки скажімо так не дуже високі – хоча б виходячи з моделей телефонів, з яких вони робили дзвінки. Ви ще спробуйте потім їх продати на аукціонах. Та і загальну проблему – коли на момент суду в злочинця виявляється немає ніякого майна – ніхто не скасовував
І на останок – у 99% вироків, пов’язаних з неправдивим повідомленням про теракт, суд дає «умовні» терміни. Тут вже не важливо 4 роки чи 8. А 1% – це лише в тому випадку, якщо людину притягували до відповідальності раніше, або псевдомінування було одним із злочинів, за яку її судили.
Не все можна вирішити виключно посиленням кримінальної відповідальності. А точніше – нічого. Це лише один з механізмів. Переважна більшість людей не вчиняють злочини не тому, що це заборонено законом, а тому, що такі дії суперечать їхнім внутрішнім переконанням, моралі. Тому необхідно формувати усвідомлення, що псевдомінування – це злочин. І що в цьому злочині покарання незворотне. А це значно довше, і менш рейтингово, ніж просто прийняти зміни до закону.
Головна причина насильницьких протестів, які можуть перетікати у революцію – нездатність системи мирними методами вирішувати проблеми, які накопичуються.
Відсутність механізмів, які б дозволяли сподіватись на те, що можна досягти справедливості «законними» шляхами. Наприклад, через правоохоронні органи, через те, що суди будуть виносити рішення, а прокуратура порушуватиме справи.
Щоправда, про це забувається, коли треба притягувати до відповідальності своїх.
Ще є цікава фраза – «якщо хочеш навести порядок в країні, треба посадити трьох своїх друзів». Її приписують творцю сінгапурського дива Лі Куан Ю. І її ж дуже полюбляють наші політики, особливо – під час виборів. І як на просту модель на неї завжди клюють виборці.
Але виборці не помічають, що цю фразу можна використати з українською специфікою. Не обов’язково садити своїх друзів, треба просто заявити, що конкретний корупціонер – не твій друг. Тоді його зовсім не треба саджати.
Ось і учора Офіс Президента підтримав вихід Олександра Юрченка з фракції, щоб він не кидав тінь на “Слугу народу”. Пізніше генпрокурор заявила, що наразі немає підстав для оголошення підозри депутатові.
Хоча – я вже і не знаю, хто більше репутаційно виграв від такого розлучення – фракція чи сам Юрченко. Бо кримінальна відповідальність навряд чи світить депутатові. Бо для цього треба дійсно незалежна судова гілка влади, а так – хто ж його посадить, це ж «памятник». До речі, саме рішення незалежної гілки влади могло б переконати і в тому, що депутат (чи інший підозрюваний, якого виправдають) дійсно не винний. А за такої системи правосуддя – може обвинувачуваний і буде чистим перед законом, але навряд чи чистим для громадської думки.
А ось про добровільне складання повноважень депутата – щоб дійсно не кидати тінь на тих, хто його висунув, – не йдеться.
Та якби не відцуровувались партія від своїх висуванців, політично саме вона – “Слуга народу” – нестиме відповідальність за всіх, кого вона привела у владу. Не залежно від того, виключили чи ні його з фракції чи з партії. Ніхто не забув того ж Іванісова, який мав судимості за насильницькі злочини, але все ще лишається депутатом, обраним завдяки бренду “Слуга народа”. Хоча і не в фракції.
Тому влада – давайте не будемо гратись в дитячі ігри, викручуватись, а робити реальні висновки щодо власної бездарності. Бо що? Бо прочитайте перший абзац – про причини революції.