Вечерние вести, 25 листопада 2019 року
Щодо українського розвідника Матюхи. Мене більше хвилює не верифікація «українського Штирліца», а те, з якими меседжами він повернувся.
1. Роль КПРФ. Комуністи відповідно до заяв Матюхи, є посередниками між Кремлем та «окупованими територіями». Логіка у цьому є – Кремль ніколи не збирався брати на себе відповідальність за фейкові проекти. Але її немає у тому, щоб цей меседж взагалі вносити. По суті це – розділення образу ворога. З одного боку це виглядає як відбілювання Кремля з частковим перенесенням відповідальності на КПРФ. Це до речі, дуже зручно буде тоді, коли росіян притягуватимуть до відповідальності за військові злочини в Україні – можна буде валити усе на КПРФ.
2. Росія в разі провалу «мінського формату», має «план Б» – проведення референдуму про приєднання «ДНР» та «ЛНР» до РФ. Для цього нібито проводиться перепис населення «там». Це більше звучить як стимул для України прогнутись на «нормандській зустрічі» (щоб не втратити окупований Донбас). І як підтримка проросійських настроїв в ОРДЛО – бо розчарування у Росії там величезне, тому крім крапкового вкидання російських паспортів проросійській частині населення треба чергову «морковку». Щодо реальності – то Росії Донбас не потрібен. Не для того, вона його руйнувала війною і вивозила звідки виробництво, щоб його приєднати. Та і його приєднання призведе до збільшення міжнародного тиску на РФ. І найстрашніше для Кремля – об’єднання проблем Донбасу і Криму в одне питання.
3. План В. Продовження російської військової експансії в Україні. Стратегія Росії щодо розширення свого впливу передбачає різні варіанти розвитку подій. У тому числі й військову експансію. Питання у тому, що військова експансія буде можлива лише за сприятливих для Кремля умов. Тобто – зростання проросійських настроїв, зниження потенціалу військового спротиву та відвертання міжнародної спільноти від підтримки України. Нікому не потрібно збільшувати зону окупації, якщо за неї доведеться ще більше платити і відновлювати після боїв. Тому план продовження військової окупації України у Кремлі є. Але він пилиться у шухляді, в очікуванні чергового послаблення нашої країни. Він явно не є пріоритетним. На відміну від інформаційного тиску військовою експансією.
Висновок з меседжів «штірліца» робіть самі.
Богдан Петренко
Кореспондент, 10 грудня 2019 року
Не буду оцінювати зустріч з позиції зради чи перемоги (це все залежить не від неї, а від ставлення до Зеленського). Спробую проаналізувати те, що було підписано.
Найголовніше – це звичайно гуманітарні питання. Вони були передбачувані, і, зрозуміло, йшли першими. 1. Повна зупинка вогню до кінця 2019 року. Якщо вдасться лише це, то його можна вважати перемогою Зеленського. Це – реалізація запиту на мир, який домінує у суспільстві. Хоча. Як тільки зупиняться обстріли, почнеться «розброд і шатаніє» в зонах окупації. Іншою ідентичності, яка об’єднувала людей навколо проросійської кишенькової влади, ніж “військова загроза України”, в так званих «ДЛНР» немає. Тому зросте незадоволення у «республіках». Відсутність бойових дій знімає потугу військового тиску з боку РФ. Бо якщо не стріляти, менше віритимуть у застосування сили взагалі. І кремль знає про це на власному досвіді. А це дасть можливість активніше просувати українські інтереси у домовленостях. І найважливіше – дедлайн для режиму припинення вогню є, а санкцій за його порушення – немає. Думаю, що я достатньо перелічив для того, щоб обстріли не зупинились?
Найголовніше – якщо після першої домовленостей Зеленського і Путіна не відбудеться реального припинення вогню, його не варто очікувати і в наступні роки. Бо через невиконання втрачатиметься легітимність рішень.
2. Обмін військовополоненими. Є два плюси – перший допуск представників Червоного Хреста до полонених. Другий – прописана норма про те, що почати обмін «з усіх встановлених». Тобто обмін має перспективу відбутись ближчим часом. Найголовнішим мінусом – відсутність термінів та відсутності задокументованого бажання визначення критеріїв, хто може бути визнаний «утримуваною особою» для обміну.
3.Створення нових пунктів перепустку. Шість зон розведення самі напрошуються на те, щоб такі пункти були створені. Тому максимум три точки ми зможемо отримати. Це знизить навантаження на діючі КПВВ та спростить перетин лінії зіткнення мирним населенням. А нагадаю, що в чергах фіксуються навіть смерті.
4.СММ ОБСЄ повинна мати доступ до усієї території України. Ймовірно, йдеться і про неконтрольований кордон також. Але – до кого звертатись, якщо їх будуть обмежувати?
Україна набралась чергових зобов’язань, більшістьх яких треба виконати до наступної зустрічі:
1. Імплементувати формулу Штайнмаєра. Тут є два варіанти:
- просто внести її в перехідні положення закону про особливості місцевого самоврядування в ОРДЛО;
- внести зміни до Конституції.
Путін натякає, що все-таки друге. Але, у нас є вибір – або діяти по духу, або – по букві угод. Та в кожному варіанті – ми отримаємо чергові точки загострення всередині країни.
2.Прийняти та розвести війська ще у трьох точках. Не найгірше наше зобов’язання. Хоча, у Мінських домовленостях про розведення військ жодного слова. Стратегічно, це відкриває вікно можливостей для лобіювання вигідних Україні пунктів, що не передбачені мінськими угодами. Але тактично – це знову ж таки заяви про здачу інтересів України.
3.Узгодити передумови проведення місцевих виборів на Донбасі. Є дедлайн – протягом чотирьох місяців. Ну власне тут найголовніша претензія до української влади. Її заяви (спочатку кордон, а потім – вибори）розбігаються із закладеними в угоду нормами – спочатку обговорюють вибори. Поки що цього не відбулось, але передумови є. Щонайменше про модальності відновлення українського контролю над нашим кордоном взагалі не йдеться.
Плюсом є відсутність згадок про суб’єктність проросійських бойовиків. Як і санкцій щодо їхньої «самодіяльності». Тому, традиційно, ми визнаємо їхню суб’єктність в межах нуля. Але не виключено, що російська сторона на наполягатиме на тому, щоб ми домовлялись з бойовиками. Зокрема, по обміну. Крім того, є відсилання до «мінську» в питанні процедур. А це означає погоджувати модальність виборів та особливий статус з представниками ОРДЛО.
Як показує практики, зустріч навесні відбудеться лише в разі виконання Україною своїх зобов’язань. Можна також розраховувати і на інтенсифікацію перемовин в межах “Путін-Зеленський”. Але, так ми все так само лишаємось заручниками мінських угод, які були підписані під військовим тиском. І так само наступає на граблі відсутності санкцій для тих, хто порушує підписані домовленості. А це розв’язує і так не дуже зв’язані руки Кремля.
І на останок. Ми не будемо вирішувати проблему Донбасу через поступки територіями – сказав Зеленський на прес-конференції. Тобто пропозиція про таке пролунала. Бо єдиний територіальний обмін, прийнятний Росії – це Крим. Тому можна порадіти за патріотизм Зеленського. Але варто розуміти, що якби Кремль не заявляв, що «Крим поза процесом», жоден формат переговорів, у якому відсутній півострів, не вирішить проблему Донбасу.
Богдан Петренко
Газета по-українськи, 2 грудня 2019 року
Глава Госдуми Вячеслав Володін заявив, що через ігнорування інтересів російськомовного “малого народу” окремі області можуть відпасти від України.
У психології проекція – це механізм захисту, коли те, що відбувається всередині, властиві тобі особливості автоматично переносяться на зовнішні об’єкти. Як правило, розповсюджена при параноїдальних розладах.
Володін раніше вже відзначився схожими заявами, що Україна має заплатити за те, що анексувала Крим. Ми анексували Крим – вам самим не смішно?
Влада в Росії взагалі бачила результати референдуму 1 грудня в Криму і Севастополі? Як “горад рускай слави” проголосував за незалежність України навіть краще, ніж Кримська АРСР. Єдиного, до речі, легітимного референдуму, який визнав світ і та ж сама Російська Федерація.
Можна звичайно висловлювати інші раціональні аргументи – зокрема, і щодо того, в чиєму складі Кримстав областю, а де була відновлена автономія. Але там їх точно не почують. Бо вони мотивовані параноєю, а не раціональними аргументами.
Повторюсь, психологічний розлад, параноя – це не лише проблема Володіна. Це – проблема влади Росії, яку вона нав’язує росіянам. Це в їх реальності може бути насильницький «примус до миру», захист прав російськомовних на чужих територіях (на своїх то захистити не здатні). У їх реальності «іхтамнєти» і «фашизм в Україні».
Параноя – символічна реальність, де все що практично відбувається у країні, переносяться на інших. Де вони рятують інші сусідні країни від проблем, що існують на території Російської Федерації.
А ми страждаємо від проблем у їхній голові. А дехто в Україні навіть вірить у ту реальність, яку нав’язує російська влада.
Але не для того в Україні існує 1 грудня. І в 1991 році, і в 2013 українці показали, що вони не хочуть і не будуть жити у параноїдальній реальності.
Богдан Петренко
Власне, якщо зараз провести опитування у школі, то переважна більшість (якщо не всі) дітей зможуть розповісти, що таке булінг. Часто буває, що запрошені до школи лектори дивуються, що діти знають значно більше, ніж вони розраховували. А з рівнем фаховості «експертів» – це означає, що діти можуть знати більше, ніж ті, хто приїхав їм відкрити очі.
Не чекайте тут результатів соцопитувань, бо вони теж нічого не продемонстують. Поки що. Бо якщо зайнятись будь-якою проблемою, – це поставити її до центру уваги. А відповідно – частіше помічати її прояви. Інколи занадто часто. Наприклад, коли вам хочеться конкретну марку авто чи конкретний фасон куртки – вам здаватиметься, що вона у кожного другого. Але насправді – це лише акценоване фокусування уваги. Те ж саме і з булінгом. Доки він на слуху, увага помічатиме його більше, ніж він розповсюджений у школі.
Але цькування від знань про нього не зникає.
Бо можна задати дитині сто тисяч питань як треба себе правильно вести, щоб не допустити цькування, захистити інших або протидіяти насиллю. І вона на всі сто тисяч відповість правильно. А потім на перерві з такою ж упевненістю буде в сто тисячний раз знущатись над своїм однокласником.
Може більше карати? Але Ви гадаєте, що 247 судових рішень, які були прийняті щодо цькування за 9 місяців запинили булінг? Не дужео. По-перше, у нас ще немає практики постійного залучення держави у внутрішні справи колективу. І по-друге, жодні каральні методи неефективні, якщо не сформована відповідна модель культури, відповідна модель поведінки. Каральна система робить проблему прихованішою, але не вирішує її. Хоча заспокоює нерви – мовляв, «так є ж стаття».
Школи залишаються закритими організаціями і намагаються, як і раніше, «не виносити сміття». Чому? Бо виявлене цькування – це перевірки і репутаційні ризики. Найпростіше у цій ситуації притягувати до відповідальності директорів. Та якщо ви вірите у ефективність каральних методів – перечитайте попередній абзац. А у мене інше питання. А що у нас зроблено для того, щоб продемонструвати, що школа, яка не боїться говорити про свої внутрішні проблеми – це ефективна школа? Де реклама таких шкіл? Бо, наприклад, про що вам говорить діяльність комісій з розслідування випадків цькування? Раціонально – про ефективність боротьби, але емоційно – про проблеми у школі. І якщо емоційне сприйняття дійсності домінує – то жодна школа не буде говорити про насилля, а тому не буде і його вирішувати.
Діти і далі будуть цькувати одне одного, бо їм не пропонується інших моделей поведінки. Які замінники зверхнього і насильницького спілкування були запропоновані? Чи ви гадаєте книжним «треба бути ввічливим можна усе виправдати? Куди каналізується насилля? Як вирішувати конфлікті ситуації без застосування насилля? Так, це забороняється. Але не пропонується чим його замінити.
Тому знання про булінг це добре. Але ще краще, коли ці знання будуть закріплюватись навичками поведінки. А для цього треба змінювати усю систему освіти і виховання. Систему викладання і перевірки знань. Бо проблема не лише у цькуванні. Проблема у надмірній теоретизації знань, які дає школа дітям. А те, що просто теоретичне – нецікаве. І не практичне.