Неділя 15 Грудень 2018, 23:41

Український Інститут
Дослідження Екстремізму

Мораторій на побиття протестувальників закінчився

05.03.2018

Богдан Петренко, Ліга, 5 березня 2018 року

Силовий варіант розгону МихоМайдану породив цілу низку теорій: то Аваков скористався скористались погодою, то потім ще невдало невдало пожартував. А критики нової влади відразу заявили про її подвійні стандарти у порівняні зі старою. Мовляв, чотири роки тому бити протестувальників поліцією в Києві було не правильно, а сьогодні – уже виправдано?

Класично, що на території наметового містечка відразу знайшли і гранати і коктелі Молотова. І в тому що найшли проблеми дві. Перша, той хто і раніше не довіряв поліції буде жити з переконанням, що вибухівку «підкинули». Друга – жоден з протестів в сучасній Україні не готується без урахування потенційного застосування насилля. Бо якщо мирно – то ніхто не почує.
Але головне не в тому, що там були чи з’явились гранати. На жаль, ми до цього уже звикли. Головне в іншому. Протест вперше за чотири роки був придушений насильницькими методами.
Тобто, влада подолала той психологічний бар’єр, який стримував насильницькі методи щодо протестувальників у постмайданній Україні. І навіть жарт Авакова показав, що цієї  психологічно боязні «а якщо завтра вийдуть мільйони», у неї вже немає. Політична еліта не очікує на ефект «30 листопада». І значною мірою вона права. Під час війни, постійних «зрад», тисяч загиблих, уже немає тих подразників, які б реально могли вивести на вулиці українців.
Застосування поліцією насилля – це не зрада, і не перемога. По-перше, держава – це єдиний інститут, який повинен мати монополію на насилля. По-друге, якщо на завтра не повстало пів України, то суспільство не дуже й образилась на цей факт.
Це не зрада, бо охлократія – влада натовпу – уже призводила до того, що блокувались не лише суди, не приймались важливі державні рішення. І охлократія – це те, що не дало навести порядок на Сході та призвело до мільйонів жертв.
І це – не перемога. Бо влада – ті, хто мають монополію на насилля – мають занадто низький рівень довіри. І завтра вони зможуть розігнати ще один протест, не важливо який. Бо поліцейські уже подолали психологічний бар’єр, а народ може довго це «проковтувати», бо вже звик. Як звик до війни. А крім протесту інших важелів, які б змогли зупинити свавілля, загальмувати перетворення України в поліцейську державу у нас немає.
Але ось поліцейської держави якраз у нас не буде ніколи. Владу українці не любили ніколи. І сила дії завжди дорівнює силі протидії. Якщо поліція зробить своєю традицією бити протестувальників, то і протестувальники відповідатимуть тим же. Тому ризики екстремізму лише зростатимуть для України.
Розгон МіхоМайдану – це зрада і не перемога. Це – політика. Влада таки домовилась про спільний «хрестовий хід» на березень наступного року. І схоже застосування поліції – це перший, але не останній крок у виборчій кампанії. Щонайменше, цим створюється видимість безпеки для самих представників влади. І ключове слово тут не «безпека», а «видимість».