Вівторок 13 Листопад 2018, 22:32

Український Інститут
Дослідження Екстремізму

Палаючі склади: про руку Москви та пастуха, який кричав “вовки”

09.10.2018

Обозреватель, 9 жовтня 2018 року

Вночі загорівся ще один військовий склад. В Ічні. Наразі триває евакуація населення, а всі починають згадувати попередні випадки, їх причини та хто поніс відповідальність.

Перше, варто розрізняти причини і передумови. А передумов до вибухів у нас щонайменше, три. Перша – війна з Росією та її зацікавленість у зниженні боєздатності ЗСУ. Друга – це величезний запас неутилізованого озброєння – відлуння «холодної війни». Третє – це спроби витягти із армії у 1991-2013 рр. всі ресурси, які можна продати, а відповідно – зниження засобів безпечного зберігання і самих запасів. Причому, розкрадання на всіх рівнях – як на вищому, так і на місцях. Починаючи від земельних ділянок і завершуючи розпилом конструкцій та боєприпасів на металобрухт. Власне, мало чим відрізняючись від інших галузей.

Щодо винних у трагедії, то формально все буде просто. Армія – одна з найбюрократизованіших структур. І покарання – це один з її «коньків». Є люди, які формально на момент вибуху в частині вважаються відповідальними за безпеку. І, як правило, цих військових і притягують до відповідальності. Чи винні вони насправді – говорити важко. Їм просто не пощастило в момент вибуху бути на зміні та вони не знайшли можливостей перекласти відповідальність нижче. До війни за вибухи на складах могли запросто зняти не лише командира частини, а й цілого начальника Генштабу і командувача округом. Як у 2004 році за першу Богданівку. Хоча формально причиною в тому випадку назвали куріння на території. За куріння в частині звільнили начальника Генштабу ЗСУ! Після початку війни – міністр Полторак заявив, що за вибухи звільнили навіть «когось з генералів». Когось – якийсь не армійський термін. Тому про звільнених генералів ми не чули. Чули лише про засуджених майорів. Тому армія видається такою замкненою структурою, сім’єю, з якої не виносять сміття. Дехто вважає, що це – своєрідна кругова порука, коли видають лише «крайніх», тих хто не вписався у структуру, або не зміг перекласти відповідальність.

Але якщо армія не зміниться, то будь-який інцидент навколо неї сприйматиметься як безалаберність та безвідповідальність. Бо сьогодні вже не можна як у 2015 році просто сказати: «диверсія Росії». Це вже треба довести, і покарати реально винних. І щоб про покарання почули так само як і про вибухи. Люди перестають вірити у «руку Кремля» навіть тоді, коли сірник дійсно запалює «рука Москви». Як у притчі про пастуха, який постійно кричав «вовки!». А коли прийшли справжні вовки, ніхто так і не прийшов на допомогу. І так само коли протягнеться справжня рука Кремля, в неї також ніхто не повірить.

А Кремль як ніколи сьогодні зацікавлений у тому, щоб розхитати довіру до армії. І не лише тому, щоб знизити боєздатність та піти у наступ. Збройні сили – це чи не єдиний інститут державної влади, рівень довіри до якого перевищує недовіру. Це – стовп, який тримає нашу державність. Бо коли люди недовіряють нікому зі своєї влади, – вони не здатні протистояти та об’єднуватись. І такій «сірій масі» простіше нав’язати і антидержавницькі гасла, і дружбу з агресором, і в кінці кінців – легітимність окупації чи анексії іншою державою.

Богдан Петренко