Неділя 23 Вересень 2018, 10:15

Український Інститут
Дослідження Екстремізму

Польща vs Україна? Антиукраїнський закон та героїзація насилля.

01.02.2018

Богдан Петренко, lb.ua, 1 лютого 2018 року

Сенат Польщі підтримав закон, який криміналізує заперечення злочинів «бандерівців». Власне сам нормативний акт не про це, а про зниження відповідальності поляків за колоборацію з нацистами під час Другої світової війни.

В наступному році виповниться 80 років від початку тієї війни, а патерни політичної поведінки все ще визначаються подіями майже столітньої давності. Звичайно, Польща сьогодні – це не Росія, яка тільки й живе «великою перемогою», «дєдивоєвальщиной» та постійними реконструкціями взяття Рейхстагу. Але це і не Україна, де сприйняття ситуації визначається вже новим збройним конфліктом. І навіть події Другою світової сприймаються через патерни, що сформувала нова війна.

Простіше кажучи реальність Польщі – далека від реальності України, а її новий закон – це не викид у бік України. Це – один з елементів польської політики. Зокрема, у цьому законі є й меркантильна сторона. Його прийняття – це спроба тиску Варшави на Берлін. І не стільки для того, щоб витягнути з Німеччини контрибуції за Другу світову, скільки – для того, щоб мати можливість тиску на неофіційного лідера Євросоюзу для відстоювання національних інтересів.

Крім того, – він вирішує й внутрішні політичні проблеми – зокрема, дозволяє позиціонувати правий електорат для ПіС – партії влади. Цього року, до речі, відбудуться місцеві вибори у Польщі – тому «окучування» електорату – важливе. Це і проблема внутрішньої ситуації у Євросоюзі, де через потоки біженців посилюються не лише відцентрові тенденції, а й націоналізм як такий. Проблема українсько-польських стосунків у тому, що біженці на її території – це українські трудові мігранти. І відповідно головний вектор ненависті спрямовується на тих, хто буквально заселяє Польщу.

Але і це не це найголовніше. Найбільша проблема полягає у тому, що людство тисячоліттями глорифікувало насилля як таке. Порахуйте співвідношення пам’ятників, пам’ятних дат чи кількості медалей, присвячених військовим перемогам чи самим військовим і те ж саме – але мирним досягненням. І все буде зрозуміло.

Військова перемога одних – це завжди: а) поразка інших; б) насилля, що супроводжує перемогу/поразку та людські жертви; в) військові злочини, за які, як правило, карається лише переможена сторона.

З часом той, хто контролює інформаційний простір (переможець) робить все, щоб вибілити себе і демонізувати ворога. І це виходить. Подивіться на народи Росії, які в більшості своїй були захоплені Москвою. Вони себе чудово почувають в стані окупації.

І складно уявити, що діяльність партизанського руху, яким би героїзованим він не був, завжди супроводжується насиллям. Як щодо комбатантів ворога, так і щодо місцевого населення. Тому – проблема не лише у тому, що наші герої – антигерої для Польщі (як і навпаки). А – у насиллі та війні.

Насилля завжди справедливе. Але – лише для однієї сторони, – для тієї, що його застосовує. Тому і пам’ятники героям війни завжди стоять на костях її минулих жертв, виправдовуючи жертви майбутні.

Але це ні в якому випадку не виправдовує «психологію жертви», яка приймає насилля з боку ката. Це – спроба донести, що ми перебуваємо в різних інформаційно-ідеологічних площинах з Польщею щодо питань українського націоналізму. І про те, що насилля породжує і жертв, і героїв, і продовження насилля.