П'ятниця 19 Жовтень 2019, 02:45

Український Інститут
Дослідження Екстремізму

Протидія булінгу і мода на нетолерантність

17.09.2019

Лівий берег, 17 вересня 2019 року

Вчора всі соцмережі були переповнені заявами керівника Офісу Президента Андрія Богдана про те, що в політичній партії самого Президента є божевільні та психічно хворі люди. І це було одне з найм’ягчих серед усіх нетолерантних висловлювань, яке ми почули за останні 5 років.

Російська агресія на Сході, розбірки із застосуванням зброї, напади націонал-популістів на ЛГБТ та ромів, хейтерство щодо жителів окупованих територій та штучне накручування ненависті на ґрунті партійно-політичного поділу всередині окупованої країни. Це щодня транслюють у новинах підвищуючи градус різними ток-шоу. Де – жорстоке ставленням і експертів до учасників і самих учасників одне до одного. Бо глядача не цікавить буденний професіоналізм, його цікавить незвичне зіткнення. А ці ток-шоу лише задовільнять цей попит.

Навіть на найнижчому рівні: між сусідами, а ще яскравіше – між учителем та батьками виникають конфлікти. Часто батьки починають при дітях обговорювати і звинувачувати вчителя у некомпетентності. І після того, як авторитет учителя понизився для учня, батьки вимагають, щоб педагог виховував їхню дитину. У тому числі й навчив толерантності чи захистив від кривдників, яких теж ніхто не вчив поваги до інших.

У такому середовищі взаємного хейтерства ростуть діти. І коли проводяться якісь одноразові заходи з протидії булінгу не треба дивуватись, що вони не діють. Навіть якщо це буде «цілий закон», у якому більшість населення цікавитиме не те, як зменшити цькування, а лише – як покарати.

Це дуже схоже на відмінність радянської ідеології, яку впихували в шкільні голови, і реального життя в СРСР. Сьогодні, коли ми говоримо про важливість протидії цькуванню, на виході ми отримуємо схожі наслідки. Розкол між символічним і реальним світом. Дітей, які на словах будуть розповідати про важливість толерантності та культури діалогу, а на ділі будуть сміятись з того, як над їхнім однокласником буде знущатись шкільний «авторитет».

Власне, це дуже нагадує ситуацію, коли батьки, які фізично конфліктують одне з одним, дивуються: «чого це у них виросла дитина, не здатна без бійок вирішувати проблеми». Дивуються тому, що школа не змогла їх перевиховати.

Це не заява про безперспективність боротьби з цькуванням. Це звернення про те, що наше майбутнє залежить від нас самих. Від нашої поведінки. Від нашої активності. Від того прикладу, що ми даємо дітям, а не лише від того, що ми розповідаємо.

І проблема не лише у протидії булінгу. Ця проблема (за нас вирішать усі питання, але самі ми не будемо змінюватись) в усьому – в корупції, у бідності, і навіть у нашому (не)щасливому житті.

Богдан Петренко