Понеділок 21 Вересень 2020, 11:18

Український Інститут
Дослідження Екстремізму

Рейдери: п’ята колона проти державності

14.02.2015

Богдан Петренко

Надприбуток. Отримати все і зараз. Це не українська мрія. Це мрія періоду первісного накопичення капіталу. Просто сьогодні в Україні цей період переживає чергову реінкарнацію. У вигляді економічного рейдерства, – «підприємницької» діяльності з рентабельністю від 200 до 500%. Такий собі привіт з дев’яностих – двадцять років потому.

Бути надприбутковим вигідно. Але не довго. Хоча у кризу, як сьогодні, не вигідно бути й просто прибутковим. Бо у Ваші двері можуть постукати. У балаклавах і з судовим рішенням. Або невідомі з автоматами можуть перевірити чи законно використані кошти на фарбування стелі у сусідньому приміщенні, але «випадково» зайдуть до Вас. І, вітаємо, – Ви жертва рейдерства. І в кращому випадку – Ви втрачаєте підприємство і не потрапляєте у лікарню.

Але, якщо є непереборне бажання боротись, то, практично ексклюзивно для Вас і Вашої проблеми, – ст. 206-2 Кримінального кодексу України «Протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації», яка набула чинності майже рік тому – 28 березня 2014 року. Особливо, в нагоді стане частина друга цієї статті – відчуження майна з використанням підроблених документів чи печаток та із застосуванням або загрозою застосування насилля. Від трьох до п’яти.

Та якщо Ви вважаєте, що ця стаття зможе захистити Ваші права у судах, то зверніть увагу на її результативність. Відповідно до Єдиного державного реєстру судових справ, за 11 місяців її дії було прийнято аж три рішення суду. І всі – щодо однієї справи. Якщо у Вас вийде довести справу про рейдерське захоплення хоча б до суду – статистика по державі зросте в двічі.

У Вас немає кому одягти балаклави чи кому «порішати» за судові вироки? немає можливості засвітити проблему через ЗМІ? провести протести щодо беззаконності «віджиму» Вашої власності? Можете впадати у фрустрацію. А пізніше – або взяти участь в іншому рейдерському захопленні, або -  спробувати змінити систему.

І якщо державний апарат не зацікавлений у прогресії рейдерства, у тому щоб жертви звертали увагу вже не на тих, хто їх образив, а на недосконалість державного регулювання, то варто звернути увагу на захист права власності.

І не лише для того, щоб уберегти чиєсь підприємство. Але й для того, щоб знизити напругу у суспільстві. У вересні минулого року, за даними опитування Фонду Разумкова, 74,8% відчували загрозу відчуження власності. Тобто захищеним себе відчував лише кожен четвертий. А зниження напруги – це шлях до підтримки самої влади.

Свого часу надприбуткову власність в Україні починали віджимати під клан Януковичів. Пам’ятаєте чим це закінчилось для тодішньої влади?

Якщо хтось вважає що це виключення – то будете здивовані. Свого часу піджати під себе англійську власність у спільній Ост-Індійській кампанії намагалась Франція епохи Великої Революції. Низка підкупів та підкилимних ігор – і Робесп’єр залишився без голови, а Англія – зі своїми акціями.

Тому, якщо за сферу економічної безпеки не візьметься держава, то її регулювання, її захист переберуть на себе інші утворення. Міжкорпораційні війни і корпоративні воїни вже набувають реальних обрисів. Дуже схожих на справжніх військових. Але уже без офіційних статутів і зовсім з іншими моральними цінностями. І без жодного натяку на соціальну справедливість чи законність.

Свого часу американський політолог Збігнєв Бжезинський сказав «тероризм породжує більший тероризм». Рейдерство, яке у крайніх формах і є економічним тероризмом, має ту саму ланцюгову реакцію. Зрозумівши, що «так можна», «за це нічого не буде» і це «надприбутково», захоплення підприємств стає популярним. І його прояви зростають. І це говорить про значно більшу проблему, ніж просто втрата своєї власності. Більша проблема рейдерства в іншому. Новий власник, отримавши підприємство шляхом захоплення, завжди усвідомлює, що і в нього так само можуть віджати його нове майно. Тому, він не зацікавлений розвивати бізнес. Його мета – вижати з того, що є максимум, не вкладаючи в саме підприємство. І це вже не той кінець історії, про який колись писав Френсіс Фукуяма. Це кінець економіки, який буде написано стражданнями ще одного втраченого покоління. І не дай Боже – це переросте у кінець ще одного періоду державницьких змагань України.