Богдан Петренко, Газета по-українськи, 21 травня 2018 року
З початку війни на Сході України взяли в полон 25 кадрових російських офіцерів. Йдеться про осіб, чиє затримання було задокументоване ЗМІ. Офіційна статистка – 49 громадян Росії притягнули до кримінальної відповідальності за війну на Донбасі. Звичайно, не всі вони військові, частина з них – так звані добровольці.
На кінець грудня, як заявила тодішній омбудсмен Валерія Лутковська, в Україні утримували 10 кадрових російських військових, які брали участь у війні.
Не так і багато на фоні більш, ніж 10 тисяч загиблих українців. Чому? Причин багато. Треба розуміти тактику російської “гібридної війни” – у військових забирають усі документи, які засвідчують їхнє громадянство, і нібито приймають в громадянство так званих республік. У цьому випадку довести, що конкретна людина – це громадян РФ, досить складно. На гострі ділянки як гарматне м’ясо засилають місцевих “бойовиків”. Треба врахувати, що і частина військових уже заходили в Україну в межах “приватних” військових компанії – тобто, структур, які повністю фінансуються Кремлем, але позбавлені офіційного статусу.
До того ж частину росіян обміняли на українських військовополонених відразу після потрапляння у полон. За домовленостями командирів, які керували підрозділами, що безпосередньо вели бої. Без з’ясування їхнього громадянства. Питання життя кожного нашого військовополоненого для командира було значно важливішим, ніж гіпотетичні можливості притягнення Росії до відповідальності у міжнародних судах.
Чи можуть російські військовослужбовці бути доказом військової агресії РФ? Для українців – однозначно. Більшість не мають сумнівів у тому, хто розпочав, і хто підтримує війну. Але чи може це слугувати вагомим юридичним доказом у міжнародному суді? Особливо, зважаючи, що у Росії людину ніколи не вважали цінністю. Там головна мета патріотичного виховання – пожертвувати своїм життям заради держави. Усі чи більшість російських військовополонених були звільнені заднім числом з лав армії РФ, тому довести юридично їхню “офіційність” складно. Та і кількість полонених не особливо вражає. Тому їх можна використовувати не як головний, а як один з юридичних доказів.
Нехтування життям власних громадян може бути причиною, чому росіяни не дуже охоче повертають своїх військовополонених. У тому числі, чому вони не особливо проявляють бажання обмінювати їх на українських політв’язнів у Росії. Політика “ихтамнетства” розповсюджуються на все – не лише на перетин кордону, але й на поховання убитих на війні “добровольців”. Кремль, до того ж, зацікавлений у збереженні українських політв’язнів на своїй території. Це вагомий постійний тиск на Україну, де життя громадян має більшу цінність, ніж у Росії. Тому сподіватись на те, що їх зможуть швидко обміняти “всіх на всіх” – безперспективно.
Але існують проблеми і в українській політиці. Поки що немає усвідомлення того, що Росія веде війну не лише на Донбасі. Протистояти тероризму потрібно і на мирній території. Ми не використовуємо наступ в інформаційній сфері, а лише оборону. Зокрема, російські військовополонені, скільки б їх не було, так і не стали медіаперсонами в українських ЗМІ. Де їхні страшні історії? Де інтерв’ю з їхніми рідними, матерями, друзями? Бо якщо ми хочемо обміняти медіаперсон рівня Кольченка, Сенцова чи Балуха, маємо створити відповідних антиподів з російських військовополонених. Як це було з Александровим та Єврофєєвим під час обміну на Савченко.
А поки що Росію все влаштовує. Про її військовополонених говорять абстрактно, бо навіть на українських телеканалах затриманих росіян “ихтамнет”, а наші політв’язні лишаються вагомим тиском на політику держави.
Мабуть, важко не помітити, що з послабленням карантину в Україні різко зросла кількість злочинів, пов’язаних із застосуванням вогнепальної зброї. І цьому є кілька передумов.
Насамперед – відкат злочинності з точки падіння. Коронавірус та карантин стримували злочинців. Принаймні, якщо вірити статистиці, кількість злочинів в Україні та інших країнах, які вжили обмежувальних заходів через пандемію, знизилось приблизно на 30%. Зрозуміло, злочинці нікуди не ділись, а просо, як і інші, сиділи і вичікували можливості зайнятись своєю справою, планували життя після карантину.
Будь-яке соціальне явище, яке забороняли, після того, як зняли обмеження, очікує вибух. Вибух походів у парки та торгові центри, вибух розлучень та тієї ж злочинності – це все ефект «відкладених рішень». І той момент, коли треба реалізовувати свої плани.
До цього додається і особливість нашого сприйняття. Ми довго перебували в умовах, коли нас турбував лише коронавірус. Буквально – у власній «бульбашці». Так довго, що почали забувати, що є загроза, зокрема, вуличної злочинності.
Друге – крім суто кримінальних, є й соціально-психологічні чинники, що впливають на збільшення кількості злочинів. Насамперед, під час карантину зростає вживання алкоголю (його продажі в Україні зросли від 5 до 20%). А кількість убивств у стані алкогольного сп’яніння, у порівнянні з убивствами з метою наживи, більша у 5-9 разів.
Додам, до цього старі проблеми:
а) популяризацію насилля як методу досягнення цілей;
б) збільшення кількості вогнепальної зброї на руках у населення – як легальної, так і нелегальної.
Та вогнепальна зброя не вбиває сама по собі, але в неадекватних руках вона збільшує кількість жертв злочину. Не варто дивуватись, що значна частина злочинів зі зброєю у посткарантинний час – це злочини, у яких каталізатором був алкоголь.
Коли зараз говорять про посилення перевірки власників зброї, мене дивує, чому не перевіряють тих, хто дає дозволи (наприклад, наркологів). Або чому до цього часу ніхто не знає точно, скільки у нас власників нагородної зброї, за допомогою якої, виявляється теж кояться злочини? І що додатковими перевірками легальних власників зброї хоче добитись держава? Сформувати переконання, що тримати нелегальну зброю – мати менше проблем?
Третя велика передумова зростання злочинів, у тому числі збройних, – економічні чинники. Криза спричиняє безробіття. Напряму воно не веде до зростання злочинів зі зброєю (хіба до самогубств). Та й людина не піде відразу вбивати. Але зростання дрібних злочинів зростання безробіття спричинить.
Більша проблема безробіття, у тому числі й тимчасового, в якому багато хто перебуває у період «адаптивного карантину», – воно підштовхує до асоціальної поведінки (насилля у сім’ї, алкоголізм, наркоманія). І найбільша небезпека для пересічного українця – від злочинів на побутовому ґрунті.
Окрім цього, економічна криза призводить не тільки до безробіття. А й до боротьби за переділ різноманітних підприємницьких ніш. На жаль, часто така «конкурентна боротьба» в українських умовах здійснюється насильницькими методами. І найбільша проблема, як на мене, не лише у тому, що правоохоронці не справляються зі своїми функціями чи часто самі контролюють окремі сфери бізнесу. А й у тому, що держава не може сама створити незаангажовані (некорумповані) механізми урегулювання спорів. Тож бізнес врегульовує їх своїми, зручними і прийнятними для себе методами. А потім – традиційно – держава легітимізує той порядок (і поділ ринку, і самозахоплення, і самобуди), який створився незаконними і часто злочинними методами. Мета в українській економіці виправдовує засоби.
Та все ж, зараз у нас не 90-ті, як би хтось, хто намагається сформувати недовіру до держави Україна, не хотів переконати суспільство у зворотному, і як би не хотів створити такі страхи. Але заперечувати, що на нас чекає період, коли злочинність, у тому числі й зі зброєю, буде вища, ніж у «старі добрі» докарантинні часи, не варто.
Богдан Петренко
Після намагань обнулити попередні терміни Президента Росії в змінах до Конституції РФ, почав обнулятись сам рейтинг Путіна. 25% за даними опитування Левада-Центр – такого не було ще ніколи.
І власне, – це проблема для нас, яка могла б бути перемогою.
Проблема, бо падіння довіри до влади в Росії за Путіна завжди вирішувалось шляхом військового вторгнення – спочатку в суб’єкти Федерації, а потім в країни на російському прикордонні. Невелика переможна війна завжди відвертала увагу від того, що Кремль не цікавлять проблеми росіян.
100% впевненості у тому, що Росія перейде/неперейде до військового наступу в Україні немає. З одного боку війна потрібна Кремлю для збереження свого рейтингу. З іншого, – склалась сприятлива для нього міжнародна і українська ситуація. Самоізоляції інших країн на власних проблемах, зростання можливостей проросійських сил в Україні. Все це дозволяє ігнорувати міжнародне право і проводити стратегію “мирної” політичної окупації України. І звичайно – військова окупація – це економічні збитки, росіяни це чітко усвідомили після Криму і Донбасу. І чим більше буде зона окупації, тим швидше економічна криза витіснятиме ейфорію від військових перемог. Ще одне – військові дії в 2020 – це не окупація Криму і Донбасу в 2014 році – втрати будуть на порядок вищі. І людські, і економічні, і для світової рукопожатості.
Але робити хоч щось треба. Рейтинг сам себе не підніме.
Швидше за все, зараз відбудеться гра мілітаризованими м’язами Кремля – тобто нав’язування символічних загроз окупації – з метою дотиснути Україну до прийняття “мінську” в формі, яка влаштує Росію. Ці загрози будуть сприйматись як цілком реальні протягом червня-липня. Чому так? Бо в серпні вже почнеться виборча кампанія в Україні. А ризики російського вторгнення знижують підтримку проросійських сил. Це також розуміють у Кремлі.
Ми часто говоримо, що в нас є шанс повернути Крим, Донбас і нормальні відносини з Росією в разі смерті/усунення від влади Путіна. Але, навряд чи навіть перехідний Уряд Росії добровільно зіллє всі захоплені території. А у мене у мене немає упевненості в психологічній готовності сучасної політичної еліти віддати наказ про військове звільнення Донбасу, а тим більше Криму в тому разі, коли в Росії почнуться смути чи відцентрові тенденції.
Як і не спостерігається у нас ніякої цілісної стратегії дій на території ворога – я не кажу про військові дії. Я кажу про війну за цінності та порядок денний в російському інформаційному просторі. Бо без проведення такої війни – без зосередження уваги росіян на їхніх же проблемах, а не проблемах “переслідування російської мови на Марсі”, ми не зможемо зупиняти прагнення Кремля вторгатись на території інших країни. І тому будь-які негаразди всередині РФ, без нашого впливу на її громадську думку, міститимуть загрози російської інтервенції для України.
Звичайно, загрози можуть йти не лише Україні, а й іншим країнам на російському прикордонні чи на “дальніх подходах к осажденной крєпості”. Але – це не зменшує ризики для України. Військовий тиск – він може відбуватись через гру м’язами в інших країнах і окупацію чужих територій. Тим більше в умовах, коли ми починаємо втрачати спільну мову з тими країнами, які б могли стати нашими найближчими союзниками у протидії російській агресії.
Богдан Петренко
Конфлікти із застосуванням насилля – це не перший випадок для перевізників. Зокрема, у минулому році було щонайменше три таких випадки на київських приміських маршрутах. Але тоді застосовували вибухові речовини та підпали маршруток.
Власне, розборки були б неможливими, якби держава не лише мала регулятивні функції, але й могла ефективно їх застосовувати. Йдеться про все – починаючи від ефективності звернення до поліції, незаангажованості судової системи, та дієвості виконавчої служби.
Все просто – коли не працює державна система регулювання, починає працювати недержавна системи. І прояви роботи недержавної системи регулювання ми сьогодні побачили зранку.
Все це впирається в те, що є неформальні та формальні способи захоплення ринку. Тобто, – є корупційні, а є правові вимоги. І коли вони між собою починають конфліктувати (наприклад, нелегальні перевізники, які комусь заплатили, з легальними, які виконали всі правові вимоги, але їх не пускають на маршрути за якими формальними ознаками) – ось тоді конфлікт трансформується в насилля. Бо правими себе вважають обидві сторони. Особливо, враховуючи, наскільки в Україні толерантне ставлення до хабарів та поверхнево-суб’єктивне до права (легітимні лише ті норми, які відповідають “моїм” інтересам).
І якби була ефективна державна система регулювання – не було б доцільності існування і так званих “тітушок”. Бо лише посиленням кримінальної відповідальності чи посиленням поліції їх не виведеш з української реальності.
Вихід з карантину – це також і сплеск злочинності. На всіх напрямках де є контакт “людина-людина”. Це не повернення до 90-х, як зараз писатимуть проросійські ЗМІ. Їм вигідно залякати людей, сформувати недовіру до правоохоронної системи і держави в цілому.
Але злочинність дійсно буде вище, ніж в докарантинний період. Ймовірно – на той же період, що і карантин – тобто ми спостерігатимемо зростання 2-3 місяці, а потім відбудеться стабілізація.
Чому не 90-ті? Бо тоді відбувалось становлення ринку як явища, докорінна зміна системи власності, трансформація свідомості, а держава та правоохоронна система переживали період становлення. А зараз це все вже є, – лише відбувається перерозподіл у самому ринку.
Зупинена на 2,5 місяці економіка, яка потім запущена – це і новий, хоча і невеликий (порівняно з 90-ми взагалі мізерний) перерозподіл ринку. Хтось став банкротом і пішов з ринку, комусь здалось, що зараз – найвдаліший момент для розширення бізнесу. Все це закріплюється популяризацією насилля як методу досягнення цілей.
Власне, висновок буде простий. Там де немає реального державного контролю створюється не хаос, а самоурегулювання. Але саморегулювання може набрати таких форм, що хаос може здатися раєм.
Богдан Петренко