Богдан Петренко, Газета по-українськи, 21 травня 2018 року
З початку війни на Сході України взяли в полон 25 кадрових російських офіцерів. Йдеться про осіб, чиє затримання було задокументоване ЗМІ. Офіційна статистка – 49 громадян Росії притягнули до кримінальної відповідальності за війну на Донбасі. Звичайно, не всі вони військові, частина з них – так звані добровольці.
На кінець грудня, як заявила тодішній омбудсмен Валерія Лутковська, в Україні утримували 10 кадрових російських військових, які брали участь у війні.
Не так і багато на фоні більш, ніж 10 тисяч загиблих українців. Чому? Причин багато. Треба розуміти тактику російської “гібридної війни” – у військових забирають усі документи, які засвідчують їхнє громадянство, і нібито приймають в громадянство так званих республік. У цьому випадку довести, що конкретна людина – це громадян РФ, досить складно. На гострі ділянки як гарматне м’ясо засилають місцевих “бойовиків”. Треба врахувати, що і частина військових уже заходили в Україну в межах “приватних” військових компанії – тобто, структур, які повністю фінансуються Кремлем, але позбавлені офіційного статусу.
До того ж частину росіян обміняли на українських військовополонених відразу після потрапляння у полон. За домовленостями командирів, які керували підрозділами, що безпосередньо вели бої. Без з’ясування їхнього громадянства. Питання життя кожного нашого військовополоненого для командира було значно важливішим, ніж гіпотетичні можливості притягнення Росії до відповідальності у міжнародних судах.
Чи можуть російські військовослужбовці бути доказом військової агресії РФ? Для українців – однозначно. Більшість не мають сумнівів у тому, хто розпочав, і хто підтримує війну. Але чи може це слугувати вагомим юридичним доказом у міжнародному суді? Особливо, зважаючи, що у Росії людину ніколи не вважали цінністю. Там головна мета патріотичного виховання – пожертвувати своїм життям заради держави. Усі чи більшість російських військовополонених були звільнені заднім числом з лав армії РФ, тому довести юридично їхню “офіційність” складно. Та і кількість полонених не особливо вражає. Тому їх можна використовувати не як головний, а як один з юридичних доказів.
Нехтування життям власних громадян може бути причиною, чому росіяни не дуже охоче повертають своїх військовополонених. У тому числі, чому вони не особливо проявляють бажання обмінювати їх на українських політв’язнів у Росії. Політика “ихтамнетства” розповсюджуються на все – не лише на перетин кордону, але й на поховання убитих на війні “добровольців”. Кремль, до того ж, зацікавлений у збереженні українських політв’язнів на своїй території. Це вагомий постійний тиск на Україну, де життя громадян має більшу цінність, ніж у Росії. Тому сподіватись на те, що їх зможуть швидко обміняти “всіх на всіх” – безперспективно.
Але існують проблеми і в українській політиці. Поки що немає усвідомлення того, що Росія веде війну не лише на Донбасі. Протистояти тероризму потрібно і на мирній території. Ми не використовуємо наступ в інформаційній сфері, а лише оборону. Зокрема, російські військовополонені, скільки б їх не було, так і не стали медіаперсонами в українських ЗМІ. Де їхні страшні історії? Де інтерв’ю з їхніми рідними, матерями, друзями? Бо якщо ми хочемо обміняти медіаперсон рівня Кольченка, Сенцова чи Балуха, маємо створити відповідних антиподів з російських військовополонених. Як це було з Александровим та Єврофєєвим під час обміну на Савченко.
А поки що Росію все влаштовує. Про її військовополонених говорять абстрактно, бо навіть на українських телеканалах затриманих росіян “ихтамнет”, а наші політв’язні лишаються вагомим тиском на політику держави.
Ліга, 17 травня 2019 року
40% людей на своєму досвіді зіштовхувались з цькуванням в Інтернеті. 72% зіштовхувались з кіберцькуванням як свідки. І цей відсоток буде зростати. Бо ми все більше і більше часу проводимо у соціальних мережах.
Про це що вони небезпечні знають усі. Але у нас все ще побутує уявлення, що особливістю кіберцькування є фізичне насилля.
З одного боку, це логічно, бо технічно – це неможливо. Навіть жоден комп’ютерний вірус не здатний сьогодні убивати. Але, з іншого боку, є непрямий вплив. Україна пережила дві хвилі паніки щодо «груп смерті» у соцмережах. Тому ми цілком розуміємо, що якщо не прямо, то опосередковано налаштувати на убивство через соціальні мережі цілком можливо.
Останній яскравий приклад на днях стався у Малайзії. Школярка в Instagram виставила опитування – жити їй чи померти. 69% опитаних проголосували за смерть і, після цього, дівчина покінчила життя самогубством. Звичайно, коли у підлітка немає внутрішньої готовності це здійснити, то ні «групи смерті», ні опитування не можуть призвести до суїциду. Соцмережа – не причина самогубств у прямому розуміння цього слова. Вона – привід, щоб підштовхнути до того, до чого уже внутрішньо готовий.
То чому соцмережі убивають? Перше – вони надають відчуття анонімності. Анонімність не просто знижує вплив норм соціальної поведінки на кривдника, вона перетворює жертву в очах кривдника з людини в аватар, нікнейм. Тобто, дегуманізує жертву. Так само як у реальному житті солдату простіше убивати, просто натиснувши на кнопку, яка запустить ракету і вб’є сотні людей, ніж коли він дивиться в очі жертві.
Друге – зростання спілкування у соцмережах зменшує прямий контакт. І часто емоції, присутні в реальному спілкування, пропадають в спілкування через мережі. Ти не бачиш, що відчуває людина, з якою ти спілкуєшся. Ти не відчуєш інтонації, з якими висловлюються фрази. Соцмережі дегуманізують спілкування. І технічно більшість яскравих емоційних моментів перетворюють у сірість переписки – нехай і з смайликами. А про те, що розширення часу проведеного в Інтернет призводить до посилення відчуття самотності (одна з причини самогубства) – уже говорилось не раз.
Третє, – суто технічний момент. Якщо у когось у планах причинити фізичне насилля конкретній людині, то не складно визначити місце перебування жертви, яка зловживає соцмережами і локалізацією.
Четверте – зворотна залежність кібербулінгу – це хеппіслеппінг, – коли здійснюється фізичне насилля лише заради того, щоб викласти фото і відео з ним у мережі та отримати купу лайків. Насилля заради рейтингів.
Тому соцмережі можуть убивати. По-справжньому. Але це не означає, що їх треба заборонити. Це як електрика. Яка теж може убивати, але без якою ми вже не можемо жити. Тому – треба дотримуватись заходів безпеки, ізолювати, а не обрізати всю проводку в будинку.
Богдан Петренко
Кореспондент, 14 травня 2019 року
Тема перевиборів парламенту – одна з топових останнім часом. Та і поступається вона лише залежній темі: «коли інавгурація?»
Власне з оперативної точки зору, затягування до осені дозволить команді нового Президента спихувати все погане на Верховну Раду. Це пригальмує падіння рейтингів Зеленському (а зниження рейтингів влади неминуче – не залежно від прізвищ). Але тактична вигода у тому, що перевибори зараз – це можливість отримати якнайбільшу фракцію у парламенті для «Слуги народу». Бо як показує досвід минулої кампанії – рейтинги президента падають дуже швидко. І в стратегічному вимірі– найбільша фракція у парламенті майже автоматично передбачає контроль над Урядом. А це покладе на Зеленського відповідальність за те, від чого його команда після виборів намагається відсторонитись – за комунальні, зарплати і пенсії. Але дасть справжню владу.
Є, звичайно, питання юридичної спроможності розпуску. За поширеною думкою останній день розпуску парламенту – 27 травня. Бо ніби минулий парламент почав свою каденцію 27 грудня. Але – по-перше, ніхто точно не визначив, коли ця каденція закінчується. За Конституцією, це скликання складе повноваження тоді, коли відбудеться перше засідання нового. Вибори у нас 27 жовтня. 15 днів на встановлення результатів. 5 днів на публікацію. 30 днів на проведення першого засідання. Тому – крайній термін може бути і 16 грудня, а тому і розпуск – 16 червня. По-друге, є проблеми з підставами розпуску – офіційно про припинення діяльності коаліції не заявлено. А треба, щоб від цієї дати прийшов щонайменше місяць. Звичайно, це все лише думки, точні роз’яснення має дати Конституційний суд. Але було б бажання, – особливо якщо взяти практику минулий років і згадати як у 2004 році суд дозволив Кучмі балотуватись на третій термін.
І якщо з легальністю (юридичним обґрунтуванням) ще можуть бути питання, то з легітимністю (довіри до того, хто розпускає і недовіри до того кого розпускають), – точно ні. Народ не повстане захищати Верховну Раду, навіть якщо її буде розпущено в незаконний спосіб.
Та поки що це лише ігри у перевибори. Особливо якщо взяти запущений штабом Зеленського флешмоб – якщо відео набере 1 млн. переглядів, то майбутній президент висловиться щодо розпуску Ради. Ігри не в ефективність, а ігри в ефектність. Зеленський ніби продовжує виборчу кампанію. Та якщо на виборах він будував свою кампанію на високій недовірі до Порошенка, то зараз він намагається здобути позитив на протистоянні інституту з найвищою недовірою – Верховній Раді. Тому не залежно від того відбудуться перевибори чи ні, він, протиставляючи себе демонізованому парламенту, виграє. В плані рейтингів. Питання у тому, чи будуть рейтинги Зеленського конвертовані у реальні зміни чи нас очікуватиме 5 років «кіна» про ангелів та демонів.
Богдан Петренко
У США школярі знову відкрили масовий вогонь в школі. В штаті Колорадо в школі STEMчерез застосування зброї загинув один учень, ще декілька отримали поранення.
Плюсом реакції держави стало те, що поліція прибула на місце злочину в момент, коли постріли ще тривали. Мінусом – що за довгі роки навіть Сполучені Штати не спромоглись встановити дієву систему протидії, яка б повністю усунула можливість повтору масових розстрілів.
Я нагадаю, що США є лідером серед масових розстрілів. Близько 31% випадків у світі в 1966-2012 рр. (якщо відкинути теракти) припадали на цю країну. 43% сімей володіють вогнепальною зброєю. Але – володіння чи не володіння зброєю – не запобіжник. Бо не залежно від дозволів на зброю криваве насилля у школах застосовується.
Зокрема, в Росії, де дозволів на вогнепал немає, також розповсюдились випадки, коли діти застосовували спроби масового кривавого насилля у школах. Із застосуванням пневматів, ножів та сокир. Тому проблема не у засобах здійснення насилля, а в причинах, які спровокували його застосування.
Звичайно, особливі причин існують і в США, і в Росії. В першій країні – надзвичайно загострене ставлення до самореалізації. І якщо в людини не виходить довести світу свою значимість це призводить до депресій. Таких, що людина прагне помстись цьому світу. І, водночас, – потяг до відомості. Не можеш стати Кеннеді чи Ленноном, стань їх убивцями – Лі Освальдом чи Марком Чепменом. У Росії – це культура сили. Ти стаєш переможцем не в дискусії, а коли ти насиллям довів, що «правда на твоєму боці». Перемога – це не захист своїх інтересів, а приниження опонента. Як країна веде себе у світі, така ж культура формується і всередині суспільства.
Але спільне для всіх – це соціальна відчуженість убивць. За даними американських дослідників, усі винні у масових розстрілах перебували у соціальній ізоляції. Фактично – вони були жертвами цькування з боку своїх однолітків. Є навіть приклади, коли вже доросла людина прийшла в свою колишню школу і розстрілювала дітей тільки тому, що колись у цій школі над ним знущались.
А тепер до України. Так, у нас у людей більші проблеми із заниженою самооцінкою, ніж завищеною. А застосуванням насилля держава провокує лише більше насилля у відповідь. Але – у нас є проблема цькування, з якою формально намагаються боротись. Є проблема популяризації насильницьких моделей поведінки. І, останнім часом, – загострений потяг до справедливості, поляризація ставлення (або свій, або ворог) та зростання запиту на самосуд. Плюс – час від часу вибухають гранати в побутових розбірках. А це означає, що зброя на руках у населення, а культури поводження з нею – немає. Не тіште себе – ми все-рівно в зоні ризику.
Богдан Петренко