Богдан Петренко, Газета по-українськи, 21 травня 2018 року
З початку війни на Сході України взяли в полон 25 кадрових російських офіцерів. Йдеться про осіб, чиє затримання було задокументоване ЗМІ. Офіційна статистка – 49 громадян Росії притягнули до кримінальної відповідальності за війну на Донбасі. Звичайно, не всі вони військові, частина з них – так звані добровольці.
На кінець грудня, як заявила тодішній омбудсмен Валерія Лутковська, в Україні утримували 10 кадрових російських військових, які брали участь у війні.
Не так і багато на фоні більш, ніж 10 тисяч загиблих українців. Чому? Причин багато. Треба розуміти тактику російської “гібридної війни” – у військових забирають усі документи, які засвідчують їхнє громадянство, і нібито приймають в громадянство так званих республік. У цьому випадку довести, що конкретна людина – це громадян РФ, досить складно. На гострі ділянки як гарматне м’ясо засилають місцевих “бойовиків”. Треба врахувати, що і частина військових уже заходили в Україну в межах “приватних” військових компанії – тобто, структур, які повністю фінансуються Кремлем, але позбавлені офіційного статусу.
До того ж частину росіян обміняли на українських військовополонених відразу після потрапляння у полон. За домовленостями командирів, які керували підрозділами, що безпосередньо вели бої. Без з’ясування їхнього громадянства. Питання життя кожного нашого військовополоненого для командира було значно важливішим, ніж гіпотетичні можливості притягнення Росії до відповідальності у міжнародних судах.
Чи можуть російські військовослужбовці бути доказом військової агресії РФ? Для українців – однозначно. Більшість не мають сумнівів у тому, хто розпочав, і хто підтримує війну. Але чи може це слугувати вагомим юридичним доказом у міжнародному суді? Особливо, зважаючи, що у Росії людину ніколи не вважали цінністю. Там головна мета патріотичного виховання – пожертвувати своїм життям заради держави. Усі чи більшість російських військовополонених були звільнені заднім числом з лав армії РФ, тому довести юридично їхню “офіційність” складно. Та і кількість полонених не особливо вражає. Тому їх можна використовувати не як головний, а як один з юридичних доказів.
Нехтування життям власних громадян може бути причиною, чому росіяни не дуже охоче повертають своїх військовополонених. У тому числі, чому вони не особливо проявляють бажання обмінювати їх на українських політв’язнів у Росії. Політика “ихтамнетства” розповсюджуються на все – не лише на перетин кордону, але й на поховання убитих на війні “добровольців”. Кремль, до того ж, зацікавлений у збереженні українських політв’язнів на своїй території. Це вагомий постійний тиск на Україну, де життя громадян має більшу цінність, ніж у Росії. Тому сподіватись на те, що їх зможуть швидко обміняти “всіх на всіх” – безперспективно.
Але існують проблеми і в українській політиці. Поки що немає усвідомлення того, що Росія веде війну не лише на Донбасі. Протистояти тероризму потрібно і на мирній території. Ми не використовуємо наступ в інформаційній сфері, а лише оборону. Зокрема, російські військовополонені, скільки б їх не було, так і не стали медіаперсонами в українських ЗМІ. Де їхні страшні історії? Де інтерв’ю з їхніми рідними, матерями, друзями? Бо якщо ми хочемо обміняти медіаперсон рівня Кольченка, Сенцова чи Балуха, маємо створити відповідних антиподів з російських військовополонених. Як це було з Александровим та Єврофєєвим під час обміну на Савченко.
А поки що Росію все влаштовує. Про її військовополонених говорять абстрактно, бо навіть на українських телеканалах затриманих росіян “ихтамнет”, а наші політв’язні лишаються вагомим тиском на політику держави.
Обозреватель, 15 листопада 2018 року
У Києві заради розваги школярі бризкали в обличчя газовим балончиком. І всі ці напади знімали на відео. Найімовірніше – заради наступного поширення соціальними мережами.
Що відбувається з нашою молоддю?
Точно проблема лежить не у соціальних мережах. Вони взагалі лише інструмент. Як електрика, без якою сьогоднішнє життя важко уявити, але водночас, вона і вбиває. Так, інтернет змінив сучасну дитину, але той негатив, що він формує у них – це не особливість соцмереж, це – наслідок неуваги до дитини. Дуже зручно звинувачувати в цьому соцмережі, але це лише погане виправдання, що сучасні батьки не займаються дітьми.
По-перше, є об’єктивні процеси які називаються глобалізація та інформаційна революція. Молодь просто копіює ті моделі поведінки, які давно були освоєні у так званому “цивілізованому світі”. Хеппіслепінг – один з підвидів кібербулінгу. Він полягає у тому, що діти здійснюють насилля не тому, що вони мають якісь претензії до жертви. Їх цікавить саме дійство, акт агресії. А ще більше їх цікавить громадська підтримка. Бо ці відео потім викладаються у мережу і агресорів дійсно підтримують – хто лайками, а хто переглядами. І це поняття – кількість переглядів стало для молоді, які живе у соціальних мережах засобом оцінки власної популярності.
І з одного боку, кожним своїм переглядом ми лише загострюємо проблему. Бо не просто підвищуємо самооцінку дитини-агресора, але формуємо чіткий причинно-наслідковий зв’язок: “робиш насилля-отримуєш задоволення”. Ми самі штовхаємо дитину на подальше калькування насилля. З іншого боку, дитина, що не знає інших шляхів популярності, йде найпростішим напрямком. А найпростіший шлях – це три відомих кити: насилля, секс та гроші. Вони однозначно привернуть увагу більшості.
По-друге, засилля насилля у новинах. Так, раніше його теж вистачало – у художніх фільмах. Але тепер це насилля – справжнє. Підлітки можуть відрізнити видумку (фільм) і реальність (новини). І коли вони бачать, що насильницькі моделі, якими б цілями не прикривались, а) привертають увагу; і б) досягають власних цілей, то і діти будуть використовувати ці моделі. Тим більше, вони не розуміють, що сучасне насилля – це виняток, крайність. Усе їхнє свідоме життя в Україні йшла війна на Сході і внутрішні насильницькі конфлікти. І діти вважають, що агресивна модель – це норма.
Я написав дві основні причини, однак вони ніяк не знімають відповідальності за виховання ні з батьків, ні з вчителів. Бо якщо ми станемо постійно перекладати відповідальність на інших, ніхто не виконає той фронт роботи, що лежить на нас. Ми не можемо змінити глобальні тенденції і поки що не можемо завершити війну, але ми можемо займатись вихованням наших дітей.
Богдан Петренко
Кореспондент, 14 листопада 2018 року
Нещодавно у першому читанні був прийнятий законопроект про протидію булінгу. Перше, про що почали говорити, – це про штрафи та адміністративну відповідальність за цькування. Але сам проект значно ширше, ніж просто запровадження покарання. У ньому є низка інших новацій, не карального, а змістовного плану.
І одна з них – це прийняття та оприлюднення школою правил поведінки учня. В тому ж пункті йшлось і про обов’язковий план заходів з протидії булінгу, і про порядок розгляду заяви та реагування у випадку цькування.
Чи зупинить звичайний формалізм цькування та і взагалі насилля у школі? Ефективність правил буде такою ж, які і ефективність законів в країні, де закони або не виконуються, або виконуються вибірково.
Запровадження правил поведінки учня необхідне. Для того, щоб кожен знав: а) що робити не можна; б) до кого можна звернутись; в) зло буде покарано. І перша проблема полягає у тому, як про ці правила поведінки будуть інформовані учні: їх просто формально надрукують на сайті чи про них будуть щодня нагадувати і класні керівники, і батьки. Бо для школярів, особливо молодших класів, не стільки «правила», скільки слово (тлумачення правил) та особистість учителя лишаються більшим авторитетом, ніж слова на папері.
Ще в перших дослідженнях про булінг – норвежця Дена Ольвеуса одним із найважливіших пунктів протидії насиллю в школі визнається беззаперечне виконання шкільних правил. Ніяких відхилень і поблажок. І з цим в Україні будуть великі проблеми. Бо хтось із учнів-булерів виявиться сином головного шкільного мецената. Або хтось із вчителів, який цькував учнів стане педагогом з 30-ти річним досвідом. Тому проблема полягає у готовності протидіяти беззаконню. І у тому, чи розумітимуть діти, батьки чи інші вчителі до кого можна звернутись у разі ігнорування самою адміністрацією школи своїх шкільних правил.
І ще важлива складова. У законопроекті правила мають існувати для учнів. А для вчителів? Часто запитують що буде з вчителем, який неадекватно повів себе, але не порушив при цьому закон? І відповідь на ці питання має бути прописана у правилах поведінки у школі. Щоб рішення приймалось не адміністрацією на свій розгляд, а виходячи з уже прийнятих правил. А ось досвід цькування з харківським тортом показує, що правила поведінки у школі мають бути і для батьків.
А тепер найголовніше – чи довірите Ви, щоб школа мала можливість застосовувати щодо порушників правил санкції – тобто власні покарання? Відлучення від занять, виключення зі школи, штрафи, інші «педагогічні» покарання – включаючи і залучення порушників до робіт на вихідні? Не поспішайте з відповіддю, бо ці покарання можуть стосуватись вашої дитини. Але майте на увазі, що без санкцій за порушення, шкільні правила не діятимуть.
Тому відповідь на питання чи потрібні чіткі правила у школі – так. Але питання до Вас – чи готові Ви прийняті ці правила, відстоювати їх та нести самим покарання в разі їх порушення?
Лівий берег, 13 листопада 2018 року
Ті стосунки, які існують сьогодні між подружжям, батьками і дітьми, у освітньому процесі ще років сто тому видавались дивними. А те, що сьогодні стає предметом новин: побиття вчителем учнів, застосовування насилля щодо власної дитини, фізичне цькування у школах, – тоді б вважалось нормою.
Ми вступили у період гуманізації. В період коли цінності змінились, а стосунки між людьми стали людянішими.
Але, олюднення стосунків у суспільство порушило нові виклики перед усіма, особливо – батьками. Так, залишки традиціоналізму все ще залишаються у суспільстві. Але ролі, які раніше чітко були розподілені між членами сім’ї вже розмазані. Жінки не зав’язані виключно на 3К: «Kinder, Küche, Kirche» (нім. – діти, кухня, церква). А роль чоловіків перестала зводитись виключно на єдиних добувачів у сім’ї. Але у цьому рівноправ’ї стався крен у бік втрати значимості самої сім’ї. Немає чіткої індивідуальної відповідальності ні за збереження сім’ї, ні за виховання дітей. А у результаті ми отримуємо 52% шлюбів, що розпадаються (за даними минулого року), і падіння народжуваності. І в тому, що сім’я не збереглась, як правило, винна інша сторона, а не ваша. Так простіше.
Непохитність волі дорослих у сім’ї трансформується у партнерство. І тому сьогоднішні діти «такі неслухняні», і а у «наші часи такого не було, була повага до старших». Бо батьки позбавлені частини повноважень на дитину. І, насамперед, вони втратили легітимність застосовувати насилля щодо власної дитини. Ми мучимось тим, що не вистачає педагогічних здібностей, що діти не такі якими ми були в дитинстві. Але не розуміємо того, що світ змінився і він вимагає іншого виховання. Він вимагає не слухняних виконавців волі, а ініціативних членів суспільства.
Гуманізація освіти – коли перехід межі дозволеного вчителем стає доступним широкій громадськості і його відразу засуджують. Вчителі втрачають свій авторитет серед учнів по тій же причині, що і батьки – вони уже не мають права ні на психологічне, ні тим більше, – на фізичне насилля.
А коли недоступні або неприйнятні каральні методи щодо дітей, найпростіше і для батьків, і для вчителів просто перекидати відповідальність на другу сторону. За виховання, за освіту, за майбутнє дитини. А діти в такій ситуації залишаються сам на сам. І не треба дивуватись тому, що їх виховує те, що раніше називалось «вулицею», а тепер – «соціальними мережами».
Ми лише вступили на шлях гуманізації. І можливо для багатьох зручніше було б повернутись до традиційності та авторитаризму. Але, зворотного процесу вже не буде. І треба вчитись жити в новому – людянішому світі. Бо, насправді, він значно кращий за той, де насилля було нормою. Лишилось лише одне. Взяти на себе відповідальність. І за себе, і за сім’ю, і за виховання дітей.
Богдан Петренко