Богдан Петренко, Газета по-українськи, 21 травня 2018 року
З початку війни на Сході України взяли в полон 25 кадрових російських офіцерів. Йдеться про осіб, чиє затримання було задокументоване ЗМІ. Офіційна статистка – 49 громадян Росії притягнули до кримінальної відповідальності за війну на Донбасі. Звичайно, не всі вони військові, частина з них – так звані добровольці.
На кінець грудня, як заявила тодішній омбудсмен Валерія Лутковська, в Україні утримували 10 кадрових російських військових, які брали участь у війні.
Не так і багато на фоні більш, ніж 10 тисяч загиблих українців. Чому? Причин багато. Треба розуміти тактику російської “гібридної війни” – у військових забирають усі документи, які засвідчують їхнє громадянство, і нібито приймають в громадянство так званих республік. У цьому випадку довести, що конкретна людина – це громадян РФ, досить складно. На гострі ділянки як гарматне м’ясо засилають місцевих “бойовиків”. Треба врахувати, що і частина військових уже заходили в Україну в межах “приватних” військових компанії – тобто, структур, які повністю фінансуються Кремлем, але позбавлені офіційного статусу.
До того ж частину росіян обміняли на українських військовополонених відразу після потрапляння у полон. За домовленостями командирів, які керували підрозділами, що безпосередньо вели бої. Без з’ясування їхнього громадянства. Питання життя кожного нашого військовополоненого для командира було значно важливішим, ніж гіпотетичні можливості притягнення Росії до відповідальності у міжнародних судах.
Чи можуть російські військовослужбовці бути доказом військової агресії РФ? Для українців – однозначно. Більшість не мають сумнівів у тому, хто розпочав, і хто підтримує війну. Але чи може це слугувати вагомим юридичним доказом у міжнародному суді? Особливо, зважаючи, що у Росії людину ніколи не вважали цінністю. Там головна мета патріотичного виховання – пожертвувати своїм життям заради держави. Усі чи більшість російських військовополонених були звільнені заднім числом з лав армії РФ, тому довести юридично їхню “офіційність” складно. Та і кількість полонених не особливо вражає. Тому їх можна використовувати не як головний, а як один з юридичних доказів.
Нехтування життям власних громадян може бути причиною, чому росіяни не дуже охоче повертають своїх військовополонених. У тому числі, чому вони не особливо проявляють бажання обмінювати їх на українських політв’язнів у Росії. Політика “ихтамнетства” розповсюджуються на все – не лише на перетин кордону, але й на поховання убитих на війні “добровольців”. Кремль, до того ж, зацікавлений у збереженні українських політв’язнів на своїй території. Це вагомий постійний тиск на Україну, де життя громадян має більшу цінність, ніж у Росії. Тому сподіватись на те, що їх зможуть швидко обміняти “всіх на всіх” – безперспективно.
Але існують проблеми і в українській політиці. Поки що немає усвідомлення того, що Росія веде війну не лише на Донбасі. Протистояти тероризму потрібно і на мирній території. Ми не використовуємо наступ в інформаційній сфері, а лише оборону. Зокрема, російські військовополонені, скільки б їх не було, так і не стали медіаперсонами в українських ЗМІ. Де їхні страшні історії? Де інтерв’ю з їхніми рідними, матерями, друзями? Бо якщо ми хочемо обміняти медіаперсон рівня Кольченка, Сенцова чи Балуха, маємо створити відповідних антиподів з російських військовополонених. Як це було з Александровим та Єврофєєвим під час обміну на Савченко.
А поки що Росію все влаштовує. Про її військовополонених говорять абстрактно, бо навіть на українських телеканалах затриманих росіян “ихтамнет”, а наші політв’язні лишаються вагомим тиском на політику держави.
Оприлюднене соцопитування Демініціатив та Фонду Разумкова показало, що дві третини українців погоджуються з тим, що зради миру можна погоджуватись на поступки Росії. З них 16% – на будь-які.
Наші політики дуже гостро сприймають громадську думку. І замість того, щоб навчитись її коригувати – пояснювати людям, які напрямки найбільше відповідають національним інтересами, формувати громадську думку, політики діють як флігель. Куди більшість, туди й вони. Можливо, це і є демократія, але це не завжди спрацьовує. Особливо, коли по якомусь питанню немає більшості. В що тоді переростає демократія – в охлократію? в популізм?
І ставлення до Донбасу – показове. Влада не сформувала алгоритм повернення Донбасу. Бо їй немає на що спертись – по жодному напрямку немає більшості. А, відновити територіальну цілісність в кордонах 2013 року, з чим погоджується переважне число українців, – це не план, це мета.
Українці схиляться до поступок, але жодна з них, запропонована у цьому опитуванні, не має підтримки. Ні особливий статус для Донбасу, ні невходження до військових блоків, ні статус російської як другої державної, ні на зняття блокади з окупованих територій. А тим більше ні – амністії бойовикам чи формування з них місцевої поліції. За усіма «компромісами» кількість противників більша за кількість прихильників. Парадокс, українці готові до гіпотетичних компромісів, але до чогось конкретного – ні.
Єдине в чому сходяться українці – це миротворчу місію на всю територію окупованого Донбасу. І у згоді на введення міжнародного контингенту немає нічого дивного: по-перше, тут немає поступок. А по-друге, це – прояв екстернальності українців – бажання того, щоб наші проблеми вирішували інші.
Фактично – це не лише відповідь на те, що очікувати по Донбасу в цьому році. Влада, залежна від громадської думки (особливо під час виборів) і далі топтатиметься не на планах, а на меті. Формально звучатиме слово «компроміс». Але його не буде, бо у нас немає бажання на конкретику. І це я кажу лише про проблеми з нашого боку. Кремль взагалі чекатиме чим закінчиться виборчий сезон, бо в них є бажання отримати політичний вплив через вибори.
А ось щодо самого компромісу, то він можливий лише в межах проблемних питань. В нашому конкретному випадку – компроміс проходитиме по нашим національним інтересам, нашому суверенітету та нашим територіям. Тому, навряд чи українці розуміють що таке компроміс. Бо поки що це – виключно наші поступки.
І якщо наша мета – відновити територіальну цілісність, то компроміс в нашу користь може бути лише тоді, коли проблеми виникнуть в Росії. І ці проблеми будуть включені в пакет домовленостей. До того часу, компроміс – це або обмін суверенітету на території, або територій на суверенітет. Все.
Богдан Петренко
Нещодавно в українському інформпросторі виплила гра «Біжи або помри». Ще раз, бо перша хвиля минула ще два роки тому. І паралельно цьому виникало декілька хвиль «груп смерті».
Чому це відбувається? Перше – це потяг дітей до забороненого. Підлітків найбільше цікавить те, на що у дорослому суспільстві накладене табу: інтим, насилля, смерть. Ц проблеми рідко обговорюють навіть самі дорослі. І діти, зважаючи на те, що вони ще не обросли соціальними нормами чи комплексами, намагаються пізнати їх самі. Бо свого часу батьки не дали їм відповіді. І ми нічого з цим не зробимо, ми не зможемо перевиховати дітей доти, доки дорослі для себе не подолають свої табу.
А зважаючи що подолання власних комплексів – довготривалий і складний процес, то і повідомлення про групи самогубць, смертельні дитячі ігри час від часу здійматимуть інформаційну хвилю.
По-друге, це спроба маніпулювати громадською думкою. Взагалі всі повідомлення про табу потенційно є топ-новин. Ті ж самі насилля, смерть і інтим, якщо в цьому задіяна дитина, відразу роблять новину праймовою. Проблеми, які існують в країні, в окремих політиків, в економіці – відразу відходять на другий план. Чи якщо чиновникам треба контролювати соціальні мережі чи Інтернет. Подивіться на Росію – там цей механізм працює на «ура». Або – часто без «теорії заговору» – це спроби монетизувати себе, свою сторінку, свої новини. Заробити грошей через те, що люди піддаються паніці.
Третє – хайпонути, зробити щось таке, щоб стати причиною інформаційної хвилі. Коли в інформаційному просторі «рулять» екстремали – зацепери, руфери чи джекеси, – дитина просто не бачить кращого варіанту стати відомою, ніж діяти на межі погибелі. І тут вже не допоможе контроль чи блокування соціальних мереж. Особливо, якщо ви самі полюбляєте дивитись відео з джекесами (придуркуватими). Навіть коли ви обурюєтесь «неповноцінності», засуджуєте, але дивитесь їх – все-рівно ви стаєте своєрідними співучасниками цих відео, формуєте попит на такі «жарти». І не факт, що наступного разу цей попит задовольнятимуть не ваші діти.
Дітям може просто не вистачати уваги. У тому числі й від батьків. Просто розмовляйте з ними – і шанси на те, що вони її привертатимуть екстремальними методами – значно знизяться.
І останнє. В дітей, як і у дорослих, є запит на екстрим, адреналін. Тому, коли це лише заборонити, тоді підлітки робитимуть це без вашого відома і дозволу. Необхідно каналізувати запит. Зробити його контрольованим. Віддати дитину на бокс, альпінізм, не забороняти повністю псевдоагресивні комп’ютерні чи реальні ігри. Каналізувати екстрим простіше, ніж його заборонити. Заборонене притягує, пам’ятайте це.
Кореспондент, 10 лютого 2019 року
Зміни в Конституцію щодо зовнішнього вектору трансформації – це сигнал переважно для внутрішнього споживача.
Перше – це бажання Президентом здобути електоральні бонуси за рахунок привласнення ідеї євроінтеграції. Плюс – вступ до НАТО – це гра на безпекових запитах українців. НАТО багатьма сприймається як якась панацея вирішення проблеми російської агресії. Тому ця тема не просто лягає не лише у концепт виборчої кампанії. Вона лягає у концепт культури українців – віри в те, що за них проблеми вирішать інші. Тому завжди треба бути обережним, щоб віра в месіанство (в тому число й НАТО) не замінила реальну боротьбу і з зовнішнім агресором.
Друге. Теоретично внесення змін до Конституції мало б зняти проблему вибору зовнішнього вектору з порядку денного. Але, на практиці небажання інтегруватись в ЄС та особливо НАТО користується достатньою популярністю серед частини українців, тому питання вибору порушуватиметься і після змін до Конституції.
Третє. Внесення змін до Конституції дає можливість визначати неконституційними акти, які суперечать євро та євроатлантичній інтеграції України. Та для цього необхідно, щоб у нас встановилась незалежна судова гілка влади, бо на сьогодні Конституційний Суд – це виключно інструмент в руках влади. І навіть у разі прийняття цих змін, гіпотетична зміна влади може призвести до того, що ці ж зміни Конституційним Судом можуть бути визнані неконституційними. Тим більше, що парламентське голосування, особливо в умовах зовнішнього тиску на Верховну Раду та кнопкодавства всередині, завжди можна поставити під сумнів.
Зрозуміло, що для тих, хто прийматиме рішення щодо інтеграції України в НАТО чи ЄС конституційні зміни не матимуть значення. Таким чином, відбувається заміна реальних кроків з інтеграції конституційними обіцянками її здійснити. Але – надважливою є мобілізаційна роль поправки – як засіб цілеспрямування діяльності влади. І чи спрацьовуватиме вона в реалі (тобто, відбуватиметься внутрішні процеси для підготовки країни до вступу в НАТО чи ЄС) – залежить від того, наскільки нагальним у суспільстві (а не в законах, навіть Основному), буде запит на інтеграційній процеси.
І ще важлива особливість перед тим як порушувати питання про те чи буде працювати ця норма, варто згадати, що в Конституції записано, що Україна – це правова держава. Але насправді норми права в Україні та реальні норми поведінки поки що дотичні, але не синонімічні. Частина норм виконуються формально, частина – не виконуються зовсім. Тому питання інтеграції – це не лише запис у Конституції – це і практичне впровадження, в тому числі й цілеспрямований тиск громадян на владу з вимогою реалізувати на практиці усі норми, що записані в Основному законі.
Богдан Петренко