Богдан Петренко, Газета по-українськи, 21 травня 2018 року
З початку війни на Сході України взяли в полон 25 кадрових російських офіцерів. Йдеться про осіб, чиє затримання було задокументоване ЗМІ. Офіційна статистка – 49 громадян Росії притягнули до кримінальної відповідальності за війну на Донбасі. Звичайно, не всі вони військові, частина з них – так звані добровольці.
На кінець грудня, як заявила тодішній омбудсмен Валерія Лутковська, в Україні утримували 10 кадрових російських військових, які брали участь у війні.
Не так і багато на фоні більш, ніж 10 тисяч загиблих українців. Чому? Причин багато. Треба розуміти тактику російської “гібридної війни” – у військових забирають усі документи, які засвідчують їхнє громадянство, і нібито приймають в громадянство так званих республік. У цьому випадку довести, що конкретна людина – це громадян РФ, досить складно. На гострі ділянки як гарматне м’ясо засилають місцевих “бойовиків”. Треба врахувати, що і частина військових уже заходили в Україну в межах “приватних” військових компанії – тобто, структур, які повністю фінансуються Кремлем, але позбавлені офіційного статусу.
До того ж частину росіян обміняли на українських військовополонених відразу після потрапляння у полон. За домовленостями командирів, які керували підрозділами, що безпосередньо вели бої. Без з’ясування їхнього громадянства. Питання життя кожного нашого військовополоненого для командира було значно важливішим, ніж гіпотетичні можливості притягнення Росії до відповідальності у міжнародних судах.
Чи можуть російські військовослужбовці бути доказом військової агресії РФ? Для українців – однозначно. Більшість не мають сумнівів у тому, хто розпочав, і хто підтримує війну. Але чи може це слугувати вагомим юридичним доказом у міжнародному суді? Особливо, зважаючи, що у Росії людину ніколи не вважали цінністю. Там головна мета патріотичного виховання – пожертвувати своїм життям заради держави. Усі чи більшість російських військовополонених були звільнені заднім числом з лав армії РФ, тому довести юридично їхню “офіційність” складно. Та і кількість полонених не особливо вражає. Тому їх можна використовувати не як головний, а як один з юридичних доказів.
Нехтування життям власних громадян може бути причиною, чому росіяни не дуже охоче повертають своїх військовополонених. У тому числі, чому вони не особливо проявляють бажання обмінювати їх на українських політв’язнів у Росії. Політика “ихтамнетства” розповсюджуються на все – не лише на перетин кордону, але й на поховання убитих на війні “добровольців”. Кремль, до того ж, зацікавлений у збереженні українських політв’язнів на своїй території. Це вагомий постійний тиск на Україну, де життя громадян має більшу цінність, ніж у Росії. Тому сподіватись на те, що їх зможуть швидко обміняти “всіх на всіх” – безперспективно.
Але існують проблеми і в українській політиці. Поки що немає усвідомлення того, що Росія веде війну не лише на Донбасі. Протистояти тероризму потрібно і на мирній території. Ми не використовуємо наступ в інформаційній сфері, а лише оборону. Зокрема, російські військовополонені, скільки б їх не було, так і не стали медіаперсонами в українських ЗМІ. Де їхні страшні історії? Де інтерв’ю з їхніми рідними, матерями, друзями? Бо якщо ми хочемо обміняти медіаперсон рівня Кольченка, Сенцова чи Балуха, маємо створити відповідних антиподів з російських військовополонених. Як це було з Александровим та Єврофєєвим під час обміну на Савченко.
А поки що Росію все влаштовує. Про її військовополонених говорять абстрактно, бо навіть на українських телеканалах затриманих росіян “ихтамнет”, а наші політв’язні лишаються вагомим тиском на політику держави.
Site, 13 липня 2019 року
Сьогодні вночі якісь двоє людей обстріляли 112 канал з гранатомета. Канал, як відомо, контролюється проросійськими силами і це не секрет для більшості українців.
Тому зрозуміла перша версія – на фоні всіх цих «надапагаваріть», скупівлі каналів силами, що стоять за ОП «За життя» у частини радикал-патріотів з’явилось бажання відомстити, силою зупинити інформаційну окупацію України.
Друга версія теж зрозуміла – демонстрація, що проросійські канали вУкраїні – це «фортеця у фашистському оточенні». У нас на Сході ціла країна так постійно робить. Як наслідок – це мобілізація проросійського електорату навколо Опоплатформи «За життя». Більше того, – аудиторія каналу на найближчий тиждень досягне пікових показників, і можна «втірати» людям все що завгодно.
Якщо говорити суто теоретично, то в протистоянні не можна змішувати інформаційні та силові дії. Як тільки застосовується насилля щодо журналістів, щодо каналів, – то відразу ті, хто її застосовують стають «поганими». І їх погляди стають «поганими».
Звичайно, є прихильники, які виправдають побитих журналістів та обстріляні канали, а є противники, які стануть на бік «жертв». І для них немає значення, хто реально здійснив напад. Вони вже визначились з одним із верхніх варіантів. Але, є люди, що вагаються. І на них спрямовується головний сигнал.
Інформаційному потоку треба протидіяти виключно інформаційним потоком. Не подобається – переключив на інше. Тому – питання до спроможності проукраїнських інформаційних каналів бути цікавішими.
І друге питання – а чи є різниця між журналістикою і пропагандою? відповідь ця спрямовується не 112, НюсВану чи Зіку. Бо всі і так знають, що ці канали проросійські. І в значної частини людей, під час їх перегляду, включаються фільтри. Та є люди, які їх не включають. І якщо держава нічого не може зробити з проросійською пропагандою, яка зареєстрована як українські телеканали, – то це питання до держави, до її законів. Тому і «обстрілювати» треба було не канали Кремля, а вимагати змін біля Офісу Президента, Верховної Ради, Кабміну, СБУ та Генпрокуратури.
Бо це питання спроможності держави захистити свій інформаційний простір.
Богдан Петренк
Президент Зеленський скасував проведення військового параду на День незалежності, натомість пообіцяв, що всі військовослужбовці отримають премію на зекономлені кошти.
Чесно кажучи Володимир Зеленський буде не оригінальний. Він не перший президент, який скасував парад на День незалежності і заявив про те, щоб спрямувати не використані кошти на соціальний захист населення. Це було на 20 річницю незалежності і звали засновника скасування парадів Віктор Федорович Янукович. Не думаю, що у Зеленського було відверте бажання калькувати саме цього президента. Можливо, як і з скомпільованим виступом про «смерть російського імперського проєкту», хтось з оточення таки намагається його підставити.
Спочатку передмова. Є дві протилежні точки зору на більшість проблем. Якщо коротко то одні – це «партія холодильника», інші – «партія телевізора». Для перших всі гроші спрямовані на перейменування вулиць, заміну паспортів, нові звання в армії – це кошти на вітер. Для них головне, щоб було що поїсти і попити. Для іншої точки зору головне протилежне – символи (прапор, гімн, мова). Питання соціалки і зарплат другорядне. Так ось ці два полярних погляди можна накласти на будь-які дії і критикувати. І зрозуміло, що партія телевізора – за парад, партія холодильника – проти.
Але життя значно складніше, ніж дві крайності. Для того, щоб проголосити ідеї їх носіям треба бути ситими. А для того, щоб завтра було що їсти, людині потрібна ідея, напрямок руху.
Питання не в тому, щоб дати премію всім військовим. Хоча у мене є велике питання – чи її більше заслужили ті військові, які просиділи всю війну в тилу. Чи українці, яких війна виривала з цивільного життя та примушувала взяти зброю до рук некадрових воїнів.
Питання у тому, чи потрібен країні, яка перебуває у стані війни, парад? Відповідь очевидна. Бо головна мета параду – це демонстрація боєздатності. Внутрішня – продемонструвати, що українці перебувають у безпеці. Що в країні з кожним роком з’являються нові зразки озброєнь, і що нас – цивільних – є кому захищати. Зовнішня – продемонструвати народові країни агресора боєздатність його противника. І не важливо, наскільки реальна боєздатність нашої армії чи те, що іноземна розвідка «все знає». У символічному світі навіть одна самохідна гаубиця «Богдана» на параді в головах людей сприймається як сотні одиниць вздовж лінії оборони. І це ми демонструємо не Кремлю, ми демонструємо росіянам, які підтримують цей Кремль. І які громадською думкою будуть визначати чи варто їх країні воювати з українцями. Бо війни ведуться не лише на фронті. Війни ведуться за переконання людей. І з противником, який демонструє силу, ніхто не буде вести відкриту війну.
Навіть якщо ми йтимемо на мир і компроміси – за нами має бути міць, яка б дозволяла виступати не з позиції «слабкого» і не погоджуватись на мир як капітуляцію.
В часи Януковича можна було б ще вагатись чи потрібен парад. Але зараз ні. Саме тому, в цьому протистоянні я на боці «партії телевізора».
Щоб представникам шоу-бізнесу пояснити зрозуміліше як це виглядає – давайте на новий рік відмовимось від розважальних програм, а всі гроші, які будуть спрямовані на їх виготовлення – віддамо дітям.
Богдан Петренко
Обозреватель, 8 липня 2019 року
Зараз, коли проходить емоційне сприйняття ідеї про медіаміст, ми маємо можливість задуматись над тим, чи потрібен нам діалог з росіянами? Відповідь очевидна – так. Але як і у випадку «ми за мир в Україні», який підтримує більшість, проблеми криються в деталях.
Перше. Всім і так зрозуміло, що телеміст – це засіб непрямої агітації за Опозиційну платформу «За життя». У червні 2019 року соцдослідження «Рейтингу» показало, що 27% українців не вважають Росію агресором. Тому перспективи електорального росту у проросійських партій є. Кожен четвертий українець. І якщо є ресурси до зростання електоральної бази проросійської ОП «ЗЖ», то це вже питання до інформаційної політики, що проводилась/проводиться під час російсько-української війни. І як так вийшло, що Кремль може контролювати чотири головних інформаційних канали в Україні, і це навіть не межа розширення? Хоча є питання і до цієї – чому голову проросійський режим почав різко піднімати при вас?
Перше з половиною. Навряд чи телеміст змінить розуміння у самих українців хто справжній ворог/друг до виборів. Він змінить лише відсоткове співвідношення серед партій. Але в перспективі – це як вікно Овертона у поширенні ідеї капітуляції. Вікно буде вже відкрите не на провітрювання, а навстіж. Чи здатна буде нова влада заборонити проведення такого медіамосту і тим самим електорально постраждати з проросійського боку?
Друге. Дивно, що про діалог говоритимуть два різних за формою власності, але однакові за контролем телеканали. Державний у Росії та приватний в Україні. Обидва контролюються Кремлем. Там що будуть обговорювати полонених моряків, яких не РФ не хоче повертати? Чи звучатиме вимога вивести свої війська з Донбасу та Криму? Я вже бачу сльозні сюжети про розділені війною сім’ї та вимоги діалогу. Тема переслідування за мовною ознакою (при тому, що в самій передачі і одні, і інші будуть розмовляти «переслідуваною» мовою). Дві-три репліки від «патріотичних неадекватів» в Україні і можливо одна від «опозиції» в Росії. Причому останнє – від людей, в яких на обличчі написано, що вони не заслуговують на довіру. Але вони потрібні, щоб сформувати видимість об’єктивності. Результат – меседж про те, що кордони і до цього були штучними, треба говорити, а не стріляти, один народ дві країни. Власне «слова» і «сценарії» вже написані й роздані.
Друге з половиною. Варіант заблокувати подібний діалог з боку «обуреної громадськості» теж зіграє на користь ОП «За життя». Типу зірвати телеміст димовими шашками, перерубаною електрикою чи взагалі закиданням гранатами. Так, це підніме і рейтинг тих, хто закидає, і тих, кого закидають. Тільки в різних електоральних нішах. Саме тому, цей варіант і найбільш вірогідний.
Що може зробити нова влада в цій ситуації? Це – перехопити ідею і запропонувати такий діалог на рівні державних каналі. Завести на телеміст випадкових людей, а вони вже й самі покажуть, що діалог не можливий. Ми на різних полюсах у сприйнятті дійсності. Не можливий до того часу, доки не почнуться справжні мирні та інтеграційні процеси на Сході. До того часу, доки Кремль не піде з нашої території.
Богдан Петренко