Неділя 07 Грудень 2019, 23:50

Український Інститут
Дослідження Екстремізму

Розведення військ чи кремлівський «розвод»?

10.10.2019

Газета по-українськи, 10 жовтня 2019 року

Останній етап перед зустріччю нормандської четвірки (та чи останній?) – це розведення військ у двох точках – Золотому та Петрівському.

Питання розведення не нове – воно планувалось ще у 2016 році. Більше того, у Золотому навіть наші війська відійшли, але потім – повернулись на свої місця.

Для чого розведення військ? Теоретично – для того, щоб відвести комбатантів на відстань відсутності візуального контакту. Це має сприяти зниженню військових дій. Опосередковано це підтверджується тим, що найбільша кількість бойових зіткнень відбувається саме там де позиції перебувають найближче.

Є питання гуманітарного характеру, на якому сьогодні акцентують противники розведення. У результаті створюється двокілометрова полоса, в якій проживатимуть тисячі українців. Вакуум влади між ЗСУ та бойовиками або притягуватиме ДРГ або просто кримінальний елемент. І доки не буде зрозуміло, хто гарантуватиме безпеку в цій зоні – доти проект «демілітаризована зона» просто не діятиме.

І є питання історичного досвіду, який, звичайно, має приклади і успішного розведення військ. Але – тільки не тоді, коли у них бере участь Росія. Щонайменше, два розведення військ у Грузії на початку 1990-х дали абхазам спочатку захопити Гагри, а потім Сухумі. Але ми можемо далеко не ходити і згадати ціну «російських гарантій» в Іловайську. Тому, дієвим розведення сил (та і будь-які домовленості) буде лише тоді, коли існує система санкцій до порушників.

Можна не сумніватись, що демілітаризована зона цілком влаштує
Європу – їм не потрібна територіальна цілісність України, їм просто потрібен мир. Для цього можна подивитись на всі заморожені і не дуже конфлікти у Східній Європі. Як тільки знижуються бойові дії, активність Європи у посередництві теж сходить нанівець.

Питання у тому, чи влаштує це нас? А ми, нагадаю, країна, яка підписала «мінські домовленості» – такі собі латентні визнання капітуляції. І доки росіяни стоять у Донецьку, Луганську і Криму, а у нас немає можливості вигнати їх звідки військовими методами, – ми маємо для світу робити вигляд “системної країни”. І грати у гру “ми виконуємо “мінськ”. Питання у тому, чи робиться щось, щоб ця гра була нашою грою, а не грали нами.

Тому я б хотів би вірити, що розведення військ – це частина значно більшої гри, ніж гра в піддавки, виграшем у якій буде «нормандська зустріч». Бо якщо розведення – це єдиний елемент алгоритму, то ми отримаємо просто демілітаризовану зону, як між двома Кореями. Якій, нагадаю, уже 66 років.