Понеділок 21 Вересень 2020, 11:53

Український Інститут
Дослідження Екстремізму

Щодо подолання макроекономічних та інституційних передумов рейдерства в Україні

19.03.2015

Ярослав Жаліло, к.е.н., провідний науковий співробітник ІЕП НАНУ

Рейдерство – не пострадянський винахід. Це – практика, яка з різним ступенем цивілізованості завжди йшла поруч з інститутом приватної власності.

Проте наразі в Україні це – проблема, яка виходить далеко за рамки інтересів самих власників незаконно захоплюваних підприємств. Це – суттєвий чинник руйнування інвестиційного клімату країни. А отже, він повинен бути в центрі уваги державної політики.

Поширення рейдерства закономірно відбувається в періоди послаблення рівня правопорядку в державі. Водночас самими лише заходами у правовій сфері (чи то удосконалення законодавства, чи фізичний захист бізнесу правоохоронцями, чий зусилля приватних охоронних структур) вирішити цю проблему навряд удасться, якщо залишатимуться системні макроекономічні та інституційні передумови, які сприяли поширенню явища рейдерства.

Поширення рейдерства демонструє нам, що титул власності не гарантує стійкості відносин власності. Цінність інституту власності досі не сформувалась до рівня, коли вона належним чином захищатиметься як державою, так і суспільством. Іншими словами, доки в країні можуть відкрито обговорюватись питання перерозподілу власності – або у форматі «відібрати і поділити», або у форматі «переглянути та перерозподілити», самих передумов до усталення непорушності приватної власності не формуватиметься.

Слід окремо наголосити:  це не означає, що достатньо забороняти такі розмови. Це означає, що проблема зберігатиметься, поки подібні ідеї залишаються плідними для використання у політичних чи піар-цілях.

Щоб змінити ставлення до інституту власності, потрібні умови для належної реалізації прав власності – які  перетворюють їх на самостійну цінність. А створення цих умов відбувається досить повільно – і суттєво відстає від поступу в інших сферах суспільного життя. Поки цього немає, форма зміни титулу власності, яка не передбачає наступності (в т.ч.  незаконне недружнє поглинання = рейдерство) не веде до непоправних втрат у вартості цієї власності, тому певними колами вважається прийнятною і навіть економічно ефективною.

До речі, це – частина загальноцивілізаційної проблеми: відбувається вивільнення окремого суб’єкта з-під обмежень, які накладаються державою та іншими формальними інститутами. Проте у суспільствах з тривалою і неперервною інституційною історією, як правило, спрацьовують інституційні противаги, які утримують систему в контрольованих межах. Ці противаги – усталені неформальні інститути. Якщо ж суспільство опиняється в умовах недієвості інституційної системи, або й, як Україна,- інституційної кризи – на шляху порушників стають лише офіційні структури правозабезпечення, дієвість яких вельми обмежена.

З нашої точки зору, варто виокремити низку наступних системних перешкод утвердженню стабільних прав власності як цінності в Україні.

  1. Слабкі стимули для «стандартної» конкурентної поведінки – що спонукає до спрощення методів конкурентної боротьби, або й пошуку різноманітних «ноу-хау», в т.ч. у білязаконній та позазаконній сферах. Технології «тонкого налаштування» в конкуренції через побудову складних маркетингових та управлінських мереж, або «прориви» в інноваційних напрямках поки що рідкісні для України. А, чим простіші норми поведінки на ринку, тим слабші вимоги до безперервності та «чистоти» відносин власності. Власник не цінує можливостей доступу до цих «тонких» інструментів.
  2. Значна частка тіньової економіки. Тінізація нерідко об’єктивно обумовлена – нерівністю у доступі до ресурсів,  надмірною зарегульованістю економічних процесів, зависокою вартістю дотримання офіційних регуляцій. Проте  «звернення до тіні» водночас робить бізнес вразливим: поширюється залежність від контактів з нелегальним середовищем. Це дозволяє останньому поширювати свої впливи. Разом з тим, підґрунтями до іллегалізації власності можуть стати «темні сторінки» періоду набуття власності, в тому числі – в період приватизації. Відтак власник випадає з офіційного правового середовища, втрачаючи можливості звернення за офіційним правовим захистом.
  3. Відсутність цілісного інституційного поля через незавершеність формування «повноцінних» суб’єктів власності. Фахівцями доведено, що суб’єкти власності, які сформувалися в умовах, що складалися в Україні останні понад 20 років, далекі від досконалості. Серед основних вад: неоптимальність управління через відсутність належних умов для конкурентного відбору;  поширення правового нігілізму; брак належної ділової культури; поширення орієнтованості на «швидкий» прибуток тощо. Як результат – не утворюється «критичної маси» для формування усталених відносин, що у «цивілізованому світі» формують те саме мережеве середовище, яке компенсує своїми неформальними інститутами крихкість формальних рамок, що обмежують поведінку суб’єктів. Власник не лише змушений покладатись власне на себе, але й формує негативні очікування щодо собі подібних – і, як одинак, стає вразливим щодо недружніх дій.
  4. Низька цінність соціального капіталу для бізнесу. Проблема випливає з попередньої особливості. За відсутності мережевого середовища суб’єкт обмежений у побудові власної мережі усталених зв’язків: постачальників, покупців, логістиків, кредиторів, постачальників бізнес-послуг, рекрутерів, аналітиків тощо. Такий «соціальний капітал» в сучасній економіці (у більш звичній термінології – репутація) суттєво капіталізує інституційний вимір власності. Якщо такої капіталізації немає – знижується цінність відносин власності для самого власника, а також – для нього – цінність відносин власності його ймовірних партнерів. Окрім того, якщо репутація економічного суб’єкта нічого не варта, її не бояться втратити, навіть чинячи відверто недружні дії.
  5. Недостатній контроль діяльності органів державної влади. Постійні зміни в законодавстві та «політичний калейдоскоп» у владі призводять до практичної безконтрольності чиновників середньої ланки, які відтак можуть бути задіяні у різного роду недобросовісних схемах, в тому числі – рейдерських. Якщо маніпуляції з реєстраційними документами – вельми очевидна участь, інші фори можуть бути не такими помітними, проте не менш дієвими. Зокрема – свідоме зниження вартості компанії через виснаження її регуляторними вимогами, перевірками тощо, або вибірковість у розподіленні фіскального навантаження тощо.

Напевне, цей перелік можна продовжувати. Суть – в тому, що в сучасній економіці забезпечення прав власності вимагає їх повноцінної реалізації, а вона, у свою чергу, можлива лише в рамках сучасного інституційного середовища.

Саме створення такого середовища, в центрі якого – відбудова і побудова довіри між суб’єктами економіки, ними – і владою, владою – і суспільством – і є головним завданням системних реформ, про які нині говоримо.

Наразі маємо ситуацію, коли бізнес кревно зацікавлений у послідовності та невпинності таких реформ, якнайшвидшій адаптації економіко-правового середовища до міжнародних (зокрема європейських) норм і стандартів. Не лише вимагати, але й долучатися до їх розробки, впровадження, популяризації.

Другий, не менш важливий напрям відновлення системної довіри – поширення процесів самоорганізації бізнесу. Через діяльність громадських об’єднань, формування добровільних мережевих структур, зокрема – кластерних моделей співпраці, розбудову засад соціальної відповідальності тощо.