Богдан Петренко, Обозреватель, 12 квітня 2018 року
Світ вкотре здригнувся від хімічної атаки в Сирії і очікує відповіді з боку «світового поліцейського».
А для самих сирійців ця атака не стала чимось новим. Хімічна зброя стала «нормальним явищем» в країні. Приблизно так само як гранати в п’яних розбірках в Україні.
За час війни це вже третя хімічна атака, на яку світ звернув увагу. Після першої і найбільшої – у Гуті в 2013 році, загинуло від 300 до 1500 осіб. Тоді світ надавив на Ашара Асада і той погодився знищити всю хімічні зброю в країні. Хоча за рік до атаки казав, що у нього такої зброї взагалі немає. Ну немає, то немає. Правда, до атаки в Гуті було 13 докладів про застосування хімічної зброї. Але хімічна зброя в Сирії – це як російські військовослужбовці на Донбасі. Всі знають що вони там є, це включено в міжнародні доклади. Але їх там немає.
Тим не менше, Асад знищив не всю «хімію». Бо рівно за рік до останньої (хочеться вірити, що останньої) атаки, офіційна Сирія вирішали застосувати хімічні зброю у Хан-Шейхуні, щоб відкинути повстанців. У результаті загинуло 100 осіб, з них з 20 – діти. Тоді 59 американських «Томагавків» полетіли у відповідь. І досягли цілей не зважаючи на те, що Москва пообіцяла захистити «сирійське небо» своїми ЗРК. Але що буває з тими, хто вірить в обіцянки Росії – запитайте у кримчан, які повелись на «золоті гори».
І ще один цікавий момент. Атака 7 квітня 2017 року була 175 атакою із застосуванням хімічної зброї у Сирії. Так, частина цих атак – це не офіційна Сирія, а хімічна зброя, що потрапила до рук Ісламської Держави. Але проблема у тому, що світ бачить лише ті випадки, коли гине багато осіб, а не сам факт застосування зброї. І ще – напередодні атаки у квітні минулого року, відбулось декілька хімічних атак, у яких число жертв зростало у геометричному порядку. І призупинились ці атаки лише тоді, коли на голови хімічних «іхтамнєтов» упали «Томагавки».
Саме тому застосування військової відповіді важливе. По-перше, вона знизить військовий потенціал і сирійців, і їх російських «інструкторів». По-друге, це має відбити бажання. У офіційної Сирії має сформуватись уявлення, що кожне застосування хімічної зброї призведе до залпу черговий «Томагавків». Щоб спрацював ефект «собачки Павлова»: Уряд Сирії має уже на рівні рефлексів розуміти, що за кожним хімічною атакою, що набула розголосу, його очікує чергова порція американських ракет. І по-третє, країна, яка будує свою міць виключно на військовій силі, не розуміє інших аргументів крім «дати по морді». І я зараз не лише про Сирію. За кожним американським «Томагавком», що пролетить скрізь розгорнуту Кремлем систему ЗРК, рейтинг військової могутності Росії буде падати вниз. Щоб не лише її керівництво, а й народ, що гордиться «військовими перемогами» над невойовничими сусідами, зрозуміють, що її військова могутність – не більше, ніж черговий пшик. Як і вся система безпеки, на якій і збудований міф про їх державність.
Богдан Петренко, Обозреватель, 17 липня 2018 року
Враховуючи, що сьогодні мейнстрім обговорювати вчорашню зустріч і пресуху двох президентів – Трампа і Путіна, то я не можу обійти увагою цю тему.
Але, в цьому блозі я напишу не про результати зустрічі. Хоча б тому, що про них достеменно ніхто не знає – переговори відбувались “тет-а-тет”. А все, про що вчора-сьогодні обговорюють – це не більше, ніж спроба інтерпретації (грунтовної чи поверхневої, але інтерпретації) слів та міміки президентів, висловлених на прес-конференції. Чи роздуми, хто кого більше “кинув”, запізнившись на зустріч.
Тут про інше. Чотири роки поспіль ми з нетерпінням очікуємо того, що нашу долю порішають Путін з Обамою, Трампом чи якимось наступним президентом США. Можна тисячу раз кричати “зрада!” американцям чи називати “х..лом” Путіна, але ми не повинні забувати: в США свої інтереси, у Росії – свої. А ми як цуценята дивимось, як наші інтереси будуть вирішувати “дорослі господарі”? А дійсно – які у вас очікування? Що американці дотиснуть Росію і будуть захищати нашу територіальну цілісність? Чи може в когось ще є очікування, що російські танки принесуть стабільність в Україну?
Я колись писав про екстернальність. Це коли відповідальність за власне життя, за все що у ньому відбувається, перекладається на інших. І таке переконання, що все вирішується за нас, властиве більшості українців. Так ось, незалежно від того, як інтерпретувати результати їх зустрічі та плутатись в оцінках “зрада/перемога”, ми просто знімаємо відповідальність з себе. Навіть гіпотетично допустивши, що американці “здали” Україну – ви самі погодитесь з таким вибором Трампа? Тобто Ви готові визнати легітимність путінського режиму в Україні лише тому, що американці здали наші інтереси? Або, навпаки, невже на п’ятому році війни, у когось ще лишились сподівання на те, що США надасть таку допомогу, яка б безповоротно і одномоментно поклала край цій війні?
Доки українці не віритимуть у власні сили, їм і залишатиметься бути об’єктом міжнародної політики. Вірити в те що “пощастить”, “у шару” чи у “халяву” політичної гри світових лідерів, звичайно можна. Але якщо країна не спроможна чітко позиціонувати власні інтереси і постійно їх відстоювати, межа компромісу між Росією та США пролягатиме і по нашій території, і по нашим інтересам. Якщо, звичайно, такий компроміс по Україні взагалі можливий. Для них ми просто інструмент.
Без відстоювання власних інтересів ми перетворюємось на вболівальників, які вміють махати прапорами і навіть нібито розбираються в правилах гри, але – приймають рахунок матчу таким як зіграли його футболісти. Причому грають якраз футболісти інших збірних.
Богдан Петренко, Газета по українськи, 16 липня 2018 року
Варто чи не варто працювати з жертвою булінгу? Існує міф, що дитина “переросте” всі проблеми з якими зіштовхнулась. Але в реальності – не переросте. Вона лише пристосується до проблем. Причому кожна дитина у свій спосіб.
Діти у школі переживають період соціалізації. Тобто абсорбують норми, властиві дорослому світу. Шкільні роки – це основний період життя, коли відбувається перехід від тваринницьких інстинктів до норм людського співжиття. Проблема у тому, що цей період всі діти переживають у різних статусах.
Жертви отримують інші сигнали про соціальні “норми”, ніж більшість дітей. По-перше, постійно перебуваючи у стані об’єкту агресії, дитина звикає до насилля. І вже сприймає його не як відхилення, а як норму. Для жертв, як і для їх переслідувачів, моральної межі, яка б утримувала від застосування насилля уже не існує. Тільки на відміну від переслідувачів, жертви не цінують свій соціальний статус. Їм нічого втрачати у цьому житті. По-друге, жертву штучно ізолюють від усіх заходів, які проводять у класі. Вона мало спілкується з іншими дітьми і не розуміє як правильно налагоджувати соціальні контакти. Фактично жертва виключена з колективу і проходить “альтернативну соціалізацію”. Тобто, соціалізацію не відповідно до норм суспільства, а відповідно до власного бачення навколишнього середовища.
Зразу зауважу, що статус “жертв” не завжди призводить до того, що людина буде знаходитись на найнижчих щаблях соціальних сходів. Навпаки – для окремих осіб це може стати викликом і призвести до певних досягнень в різних сферах. І якщо почитати історії відомих особистостей, то багато з них були жертвами цькування у дитинстві.
Та проблема у тому, що відомими стають одиниці з тих, хто пережив знущання. І більшість крайнощів жертв – не позитивні. Насамперед – це насилля над собою (самобичування, самогубство або спроба самогубства). В Україні щороку відбувається близько 2 тис. спроб здійснити самогубство підлітками. З них кожне 20-те закінчується смертю.
Або ж насилля над іншими – над тими, хто насилля учиняв. У жертв шкільного насилля штучно формується ненависть до людей – з одного боку, і вимога певної компенсації (сатисфакції) від людства, – з іншого. Якщо подивитись на сучасну історію США, то для них уже не в новинку розстріли у школах, які здійснюють діти. З минулого року відповідна практика поширилась і в Росії. А об’єднує усіх цих дітей те, що вони мали проблеми комунікацій з однолітками. А простіше – вони були жертвами цькування.
Богдан Петренко, Обозреватель, 13 липня 2018 року
15 липня завершується Чемпіонату Світу. А на наступний день – 16 липня – запланована зустріч Трампа з Путіним. Що чекає Україну та Донбас у постфутбольному світі?
Чесно кажучи, якби не виклики «Слава Україні» Віди, то для нас цей ЧС-2018 був би повністю провальним. Тому, якщо в нас видають якісь нагороди «За відвагу в інформаційній війні», то перший претендент на неї є.
Після чемпіонату страхи Кремля трохи притупились. Ніхто з учасників не проігнорував мундіаль, як 1980 року радянську Олімпіаду – після введення військ в Афганістан. Більше того, 6 тис. куплених нашими співгромадянами квитків на матчі в Росії показують, що війну на «українському фронті» можна продовжувати. Піпл хаває.
І для активації війни є низка причин. По-перше, восени цього року на окупованих територіях Донбасу мають відбутись вибори. Але пориву голосувати за партії «великих економістів сучасності» Захарченка і Пасічника у людей в «Л/ДНР» немає. Звичайно, «народним ЦВК» не складно «намалювати» 106% підтримки, але треба створити хоч якусь видимість народного єднання. І краще за війну ніщо не згуртовуватиме електорат і не гнатиме його на дільниці. Тому осінні загострення цілком прогнозовані.
По-друге, за час підготовки до ЧС-2018, проросійські сили на Донбасі втратили значну частину стратегічних позицій у «сірій зоні», які зайняли наші військові. Прогнозовано, що після чемпіонату буде знято заборону на активацію бойовиків у «сірій зоні». А відповідно, не виключена «атветка» – посилення спроб відбити нові позиції у ЗСУ. Більше того, будь-яке наближення позицій на відстань вогневого контакту, це – створення зони постійних бойових зіткнень.
Оптимальним для Кремля сьогодні – це примусити Україну розвинути наступ за межі «сірої зони». Це може стати стимулом для західних партнерів зняти санкції з Росії. Тим більше, що частина політичних сил на Заході і так намагаються знайти причину, як відновити стосунки з Росією. Але зі своєї волі Україна це не зробить. Не лише тому, що немає психологічної готовності вести таку війну. Але й через розуміння, що військової міці в Україні недостатньо для того, щоб протистояти другій армії світу. Хіба що буде гарантія, що Росія не допоможе «республікам». А сьогодні така гарантія можлива лише в одному варіанті – Путін прийме рішення «злити» частину Донбасу, підігравши під вибори котромусь з кандидатів на президентських виборах в Україні.
Щодо Росії, то вона також не зацікавлена виходити за межі сірої зони. Після ЧС та зустрічі з Трампом у Кремля буде більше можливостей для затягування війни та розхитування ситуації в світі щодо скасування санкції. Але найголовніше – відновлення наступу на Донбасі – це втрата для Путіна шансу провести проросійських кандидатів та політичні сили на президентських та парламентських виборах в Україні.
Висновок один. Росія активізує бойові дії, але в межах сірої зони, щонайменше до листопада цього року (вибори в Д/ЛНР). Далі, найімовірніше, вона поставить на «партію миру» в Україні (тобто, тих хто виступатиме за те, щоб дозволятись і поступатись Росії) – і бойові дії до березня 2019 року будуть згорнуті.
Війна не буде ціллю Кремля, тим більше до виборів у Росії ще дуже довго. Вона буде методом впливу на внутрішню ситуацію в Україні. І вона залишатиметься такою до того часу, доки у Москви буде відчуття, що вони контролюють війну в Україні.