Богдан Петренко, Обозреватель, 12 квітня 2018 року
Світ вкотре здригнувся від хімічної атаки в Сирії і очікує відповіді з боку «світового поліцейського».
А для самих сирійців ця атака не стала чимось новим. Хімічна зброя стала «нормальним явищем» в країні. Приблизно так само як гранати в п’яних розбірках в Україні.
За час війни це вже третя хімічна атака, на яку світ звернув увагу. Після першої і найбільшої – у Гуті в 2013 році, загинуло від 300 до 1500 осіб. Тоді світ надавив на Ашара Асада і той погодився знищити всю хімічні зброю в країні. Хоча за рік до атаки казав, що у нього такої зброї взагалі немає. Ну немає, то немає. Правда, до атаки в Гуті було 13 докладів про застосування хімічної зброї. Але хімічна зброя в Сирії – це як російські військовослужбовці на Донбасі. Всі знають що вони там є, це включено в міжнародні доклади. Але їх там немає.
Тим не менше, Асад знищив не всю «хімію». Бо рівно за рік до останньої (хочеться вірити, що останньої) атаки, офіційна Сирія вирішали застосувати хімічні зброю у Хан-Шейхуні, щоб відкинути повстанців. У результаті загинуло 100 осіб, з них з 20 – діти. Тоді 59 американських «Томагавків» полетіли у відповідь. І досягли цілей не зважаючи на те, що Москва пообіцяла захистити «сирійське небо» своїми ЗРК. Але що буває з тими, хто вірить в обіцянки Росії – запитайте у кримчан, які повелись на «золоті гори».
І ще один цікавий момент. Атака 7 квітня 2017 року була 175 атакою із застосуванням хімічної зброї у Сирії. Так, частина цих атак – це не офіційна Сирія, а хімічна зброя, що потрапила до рук Ісламської Держави. Але проблема у тому, що світ бачить лише ті випадки, коли гине багато осіб, а не сам факт застосування зброї. І ще – напередодні атаки у квітні минулого року, відбулось декілька хімічних атак, у яких число жертв зростало у геометричному порядку. І призупинились ці атаки лише тоді, коли на голови хімічних «іхтамнєтов» упали «Томагавки».
Саме тому застосування військової відповіді важливе. По-перше, вона знизить військовий потенціал і сирійців, і їх російських «інструкторів». По-друге, це має відбити бажання. У офіційної Сирії має сформуватись уявлення, що кожне застосування хімічної зброї призведе до залпу черговий «Томагавків». Щоб спрацював ефект «собачки Павлова»: Уряд Сирії має уже на рівні рефлексів розуміти, що за кожним хімічною атакою, що набула розголосу, його очікує чергова порція американських ракет. І по-третє, країна, яка будує свою міць виключно на військовій силі, не розуміє інших аргументів крім «дати по морді». І я зараз не лише про Сирію. За кожним американським «Томагавком», що пролетить скрізь розгорнуту Кремлем систему ЗРК, рейтинг військової могутності Росії буде падати вниз. Щоб не лише її керівництво, а й народ, що гордиться «військовими перемогами» над невойовничими сусідами, зрозуміють, що її військова могутність – не більше, ніж черговий пшик. Як і вся система безпеки, на якій і збудований міф про їх державність.
Богдан Петренко, Обозреватель, 22 квітня 2017 року
Цими вихідними представники С14 «попросили», а потім «посприяли» тому, щоб циган було менше на Лисій горі у Києві. На практиці, вони спалили їх намети та погрозами примусили ромів покинути місце тимчасового проживання.
Цигани, мабуть, третій об’єкт по ненависті серед українців: після Путіна і наших депутатів. І тому, акція націоналістів зустріла суспільну підтримку – особливо серед тих, хто на побутовому рівні вважають, що цигани – зло. Тим більше, що держава нічого не робить.
І можете не сумніватись, те що нічого не робиться – це значною мірою правда. Цигани ж навіть етимологічно – недоторкані, тобто парії, найнижчі прошарки населення особи, яких реально або бояться, або гидують чіпати. Роми обросли легендами, і ці легенди значною мірою впливають і на владу – то про циганські прокляття, то про їх поголовну здатність ввести всіх у гіпноз, то про шахрайства, то про впливові наркосиндикати, які контролюються ромами. Чого варте лише «подивіться, біла дитина у циган». Власне, циганам дозволено те, що не дозволено нікому – проїхатись безкоштовно на маршрутці без зауважень з боку водія.
Про яку державну політику може йтись, коли 40% українських циган не мають документів? Діти народжених без документів, теж відповідно їх не отримують. А тому не мають можливості піти чи то дитсадок, чи то в школу.
З іншого боку, частина населення охрестила цю акцію як «фашистську» – тобто, переслідування за етнічною ознакою. І можливо в цьому є сенс, бо націонал-соціалісти гітлерівської Німеччини так само здійснювали геноцид щодо циган, як і до євреїв. Від 200 тис. до 1,5 млн циган було убито під час Другої Світової війни.
До чого це? До того, що у ромів немає такого світового лобі, яке б в міжнародних масштабах засуджувало кожне їх переслідування вважало переслідування. Але можна не сумніватись, що кожне переслідування національних меншин в Україні буде роздмухуватись проросійськими ЗМІ на Заході. Які чітко проводитимуть паралелі з «фашистами». У тому числі й згадають про 10 тис. розстріляних у київському Бабиному Яру.
І у цій історії уже нікого не цікавитиме найголовніше. Які реальні практичні наслідки з того, що на Лисій горі немає табору циган? Вони безслідно зникли? Чи їх табір зупиниться в іншому місці посилюючи міфи та протистояння між українцями та ромами?
Інтеграція – це шлях, який долають дві сторони. І якщо «українська сторона» буде й далі жити міфами щодо всіх циган, то закритою буде й «ромська сторона». А вона, до речі і сама по собі закрита, бо боїться спровокувати негатив щодо себе. І чим більше ми не сприймаємо представників іншої культури – тим більше шансів на виникнення конфлікту на міжнаціональному ґрунті.
Богдан Петренко, Обозреватель, 18 квітня 2018 року
Вчергове Росія зіштовхнулась з кричущим випадком дитячого насилля: масовою поножовщиною в школі. Цього разу в Башкортостані: у Стерлітамаці учень поранив ножем однокласницю та вчителя, підпалив клас та намагався накласти на себе руки.
Цинічно, але поранений педагог перед цим отримав звання «вчитель року» міста. Так, можна її виправдати, що вона опинилась не в тому місці та не змогла вчасно зорієнтуватись. До речі, в Японії ще десять років тому прем’єр-міністр на повному серйозі запропонував учителям займатись самообороною. Для того, щоб протистояти дітям, які схильні до застосування насилля. Та мабуть в башкортостанському випадку – коли вчитель не зміг зупинити учня і криється одна з найголовніших проблем сьогодення – заміна виховання знаннями. У вчителя не було навичок як діяти в кризовій ситуації. Можливо, над цим варто задуматись і в педагогічних вишах посилити не викладання «головного матеріалу» – математики чи географії, а – психології та педагогіки.
І ще одна особливість – вчителів недооцінює громадська думка і самі батьки. Кожного разу коли при дітях ми психуємо і говоримо «а що в школі вас не вчать», авторитет учителя знижується. І з кожним зниженням цього авторитету, стирається ареол певної «сакральності» вчителя. І вчителі перестають бути для дітей природним запобіжником застосування насилля.
Наразі не відомо, що стало причиною сплеску агресії в російського учня. Враховуючи, що жертва та нападник належали до різних статей, то це може бути і нерозділене кохання, а може – просто наслідок системного знущання над підлітком. Тим більше, постраждала ще одна учениця – якій довелось вистрибувати з охопленого пожежею класу.
Як показує досвід США, то приводом до застосування шкільного насилля можуть стати різні причини. Але об’єднує усі масшутінги в країні те, що діти-нападники мали проблеми у спілкуванні зі своїм колективом. Простіше кажучи – їх цькували. Чи то фізично принижували, чи ігнорували їх існування. Тому найімовірніше, головною проблемою було те, що дитину не вислухали вчасно, не звернули увагу на її проблему. А це – уже й вина батьків, які часто ігнорують інтереси дитини, замінюючи їх (чи намагаючись замінити) матеріальними благами.
А тепер – про те, що розділяє українську та російську ментальність. У нас насилля не завжди призводить до того, що виграє той, хто його застосовує. У Росії навпаки. Насилля стало державною ідеологією. Її насилля щодо інших народів, яке виправдовується телевізором як справедливе, дає право застосовувати таке ж насилля і самим громадянам. А особливо тим, хто не розуміє різниці між телевізором і реальністю, у кого ще не сформувалась психіка – дітям.
Але й в Україні є проблема з популяризацією насилля. І якщо вчасно не зупинити цей сніговий ком, то проблеми з масовим насиллям можуть виникнути і в наших школах. Тим більше, інші причини для цього уже є.
Богдан Петренко, Газета по-українськи, 16 квітня 2018 року
Вибухи на мирних територіях суспільство сприймає болісно, особливо, якщо вони мають ознаки терористичної атаки – це застосування вибухівки та орієнтація на широке розповсюдження у ЗМІ, тобто вплив на громадську думку.
Те, що в Києві використовують гранатомети – не сенсація. Місяць тому обстріляли ресторан “Лео”. А у 2015 році з міномету в центрі столиці поцілили в банк.
Хто був реальною жертвою обстрілу, який стався минулого тижня, поки складно сказати. Бо, крім озвучених “Київміськбуду” та ресторану “Хмелі-Сунелі”, в цьому будинку знаходиться “Громадське телебачення”. Однозначно, сподівалися і на медійний ефект.
Тому версії можуть бути різними. Починаючи з “руки Кремля”, щоб розхитати ситуацію в країні, до помсти забудовнику чи простого хуліганства. На жаль, ми живемо в умовах, коли стало популярним заявляти про себе чи досягати певних результатів через насилля. Раніше били вікна, тепер – кидають гранати. Ставки зросли.
Якби там не було, але головним бенефіціаром будь-яких конфліктів на нашій території лишається Москва, бо кожен акт публічного насилля в Україні знижує довіру до нашої держави, а відповідно, виправдовує загарбницьку політику Росії. Особливо, якщо йдеться про теракти у яких не простежується чітка “рука Кремля”. Війна породжує війну. Хаос, який виник у системі безпеки України і діє на користь агресора, Москва вважає контрольованим. Хоча, насправді, насилля уже живе своїм життям.
Росія не дає зброю кожному злочинцю в Україні, але вона вже має франшизу на все насилля в нашій державі. Вкладаючись у війну на Сході, Кремль бонусом отримує зростання насилля по всій Україні.
Військові дії на Сході – це величезне джерело постачання зброї на мирну територію. Усі автомати видають “під розписку”. Тому з Донбасу везуть те, що називається “витратними матеріалами” – це зброя, яка “нібито використана”: патрони, гранати та одноразові гранатомети. На жаль, у багатьох випадках, везуть їх не “агенти Кремля”, а ті, хто вважає себе патріотом.
В Україні продовжується тактика “гібридних терактів”, коли не відомі ні замовники, ні їх вимоги. У результаті таких дій, відбувається формування недовіри і до правоохоронців, і загалом до держави. У населення формується відчуття власної безпорадності. Люди намагаються шукати тих, хто їх захистить. Ситуація небезпечна тим, що у таких умовах, зростає запит і на самосуд, і на “приватну армію”, і на рекет, і на те, що безпеку дасть той, хто обіцяв зайти на танках у Київ.