Богдан Петренко, Обозреватель, 12 квітня 2018 року
Світ вкотре здригнувся від хімічної атаки в Сирії і очікує відповіді з боку «світового поліцейського».
А для самих сирійців ця атака не стала чимось новим. Хімічна зброя стала «нормальним явищем» в країні. Приблизно так само як гранати в п’яних розбірках в Україні.
За час війни це вже третя хімічна атака, на яку світ звернув увагу. Після першої і найбільшої – у Гуті в 2013 році, загинуло від 300 до 1500 осіб. Тоді світ надавив на Ашара Асада і той погодився знищити всю хімічні зброю в країні. Хоча за рік до атаки казав, що у нього такої зброї взагалі немає. Ну немає, то немає. Правда, до атаки в Гуті було 13 докладів про застосування хімічної зброї. Але хімічна зброя в Сирії – це як російські військовослужбовці на Донбасі. Всі знають що вони там є, це включено в міжнародні доклади. Але їх там немає.
Тим не менше, Асад знищив не всю «хімію». Бо рівно за рік до останньої (хочеться вірити, що останньої) атаки, офіційна Сирія вирішали застосувати хімічні зброю у Хан-Шейхуні, щоб відкинути повстанців. У результаті загинуло 100 осіб, з них з 20 – діти. Тоді 59 американських «Томагавків» полетіли у відповідь. І досягли цілей не зважаючи на те, що Москва пообіцяла захистити «сирійське небо» своїми ЗРК. Але що буває з тими, хто вірить в обіцянки Росії – запитайте у кримчан, які повелись на «золоті гори».
І ще один цікавий момент. Атака 7 квітня 2017 року була 175 атакою із застосуванням хімічної зброї у Сирії. Так, частина цих атак – це не офіційна Сирія, а хімічна зброя, що потрапила до рук Ісламської Держави. Але проблема у тому, що світ бачить лише ті випадки, коли гине багато осіб, а не сам факт застосування зброї. І ще – напередодні атаки у квітні минулого року, відбулось декілька хімічних атак, у яких число жертв зростало у геометричному порядку. І призупинились ці атаки лише тоді, коли на голови хімічних «іхтамнєтов» упали «Томагавки».
Саме тому застосування військової відповіді важливе. По-перше, вона знизить військовий потенціал і сирійців, і їх російських «інструкторів». По-друге, це має відбити бажання. У офіційної Сирії має сформуватись уявлення, що кожне застосування хімічної зброї призведе до залпу черговий «Томагавків». Щоб спрацював ефект «собачки Павлова»: Уряд Сирії має уже на рівні рефлексів розуміти, що за кожним хімічною атакою, що набула розголосу, його очікує чергова порція американських ракет. І по-третє, країна, яка будує свою міць виключно на військовій силі, не розуміє інших аргументів крім «дати по морді». І я зараз не лише про Сирію. За кожним американським «Томагавком», що пролетить скрізь розгорнуту Кремлем систему ЗРК, рейтинг військової могутності Росії буде падати вниз. Щоб не лише її керівництво, а й народ, що гордиться «військовими перемогами» над невойовничими сусідами, зрозуміють, що її військова могутність – не більше, ніж черговий пшик. Як і вся система безпеки, на якій і збудований міф про їх державність.
Обозреватель, 12 грудня 2018 року
Збройний напад у Страсбурзі, що пізніше кваліфікували як теракт, відбувся майже за всіма канонами нападу бойовиків Ісламської Держави. По-перше, напад на мирне населення. По-друге, напад у одному з центрів сучасної Європейської політики.
Тому, напад можуть визнати “заслугою” так званої ІДІЛ. До речі, Ісламська Держава контролює незначну територію – близько 0,5% від того, яку вона мала в найкращі часи. Перспектив територіального наступу у неї немає. Зрозуміло, що вона вестиме ту війну, яку ведуть слабші проти сильніших – війна терору.
Більше того, значна частина зусиль сил безпеки у Франції були перекинути на Париж, де відбувається протести жовтих жилетів. Тому, зрозуміло, що ситуація для проведення теракту одна з найсприятливіших. Але хіба тільки для ІД?
Це звичайно логічно, якщо не взяти до уваги наступне. Взагалі є таке улюблене дійство у політтехнологів як зміна порядку денного. Це коли одну проблему намагаються замістити іншою. Глобальнішою. Так ось завтра – 13 грудня у Брюсселі має розпочатись засідання Європейської Ради. На якому одним із питань розглядатиметься і посилення/продовження санкцій проти Росії, що зрозуміло опосередковано і питанням її інформаційної інтервенції (а точніше – поширення ідеологічної дезінформації) на території ЄС.
Тому можна не сумніватись, що теракт у Страсбурзі стане першим і головнішим питанням у Брюсселі завтра. І головною загрозою на засідання Європейської Ради можуть визнати Ісламську Державу, а не Росію. Тим більше, у деяких гравців є бажання скоротити санкції щодо Кремля. Так ось, якщо це відбудеться логічним постане вимога бомбардування/знищення останніх “штабів” ІД та вимога до військових сил, які представлені в Сирії, деокупувати території, які контролюють їх бойовики. От скажіть: у цьому була логіка ІД, коли вона організовувала теракт?
Звичайно, Кремль не контролює ісламістів у розумінні, що це є військовий підрозділ російської армії чи їхня приватна військова компанія. Цей контроль схожий на той, що був у німців на російськими більшовиками під час Першої світової війни. Ісламську Державу фінансують і використовують. А ІД робить свою справу, хоча при цьому розвалює противника РФ зсередини.
Проблема у тому, що це розуміють у Європі, і тому для них стоятиме виклик: чи продовжувати тиснути на фінансове джерело терористів чи піддатись тиску громадської думки і дати “атвеєтку” виконавцям.
Богдан Петренко
Обозреватель, 10 грудня 2018 року
За воєнним станом і полоненими українськими моряками, повз мейнстрім пройшла новина щодо оголошення світового рейтингу тероризму за 2018 рік. Якщо коротко, то Україна посіла 21 місце в світі. Між США і Малі.
Якщо трошки більше, то Світовий рейтинг тероризму є швидше відображенням ставлення до країни з боку світової спільноти, а не реальною загрозою тероризму в країні.
Суха статистика говорить, що наш рейтинг покращився майже в два рази за останні роки. З 11 позиції у 2016. До речі, за даними Генпрокуратури за 2017 рік зафіксовано 1385 проваджень за статтею “Теракт”. Або – зниження на чверть у порівнянні з 2016 роком.
Якщо говорити мовою порівнянь, то ми як були на першому місці у Європі (якщо не включати Туреччину), то так на ньому і лишились. Але тут і починається найцікавіше. Дослідники, які видали цей Рейтинг, нас не включають у групу “Європа”, а відносять до дивної групи “Росія і Євразія”. Тобто “Європа” окремо, а “Євразія” (це пострадянські країни, крім Балтійських) окремо. Трошки ображає, бо для багатьох українців війна на Донбасі – це цивілізаційний конфлікт з Росією, а не просто війна пострадянських країн. А Україну відносять до однорідної з нею групи.
Зате є позитивні новини для так званої ЛНР. Псевдореспубліку нарешті помітили. Бо з моменту виникнення конфлікту згадували лише “ДНР”. Щоправда, відразу і негативні новини. “ЛНР” помітили як терористичну організацію. Так само як і “ДНР”. До речі, саме на “ДНР” у одному зі своїх висновків Інститут, що видав Рейтинг, поклав відповідальність за збитий Боїнг. Хоча, пізніше навіть міжнародне розслідування доводить причетність російських військовослужбовців. Обидві “псевдореспубліки”, на додаток до терористичних, названі “сепаратиськими”, а про їх зв’язок з Росією не згадується нічого.
Можливо, хтось у діяльності Інституту економіки і миру, який і формує цей рейтинг, побачить “руку Москви”, але ситуація значно простіше. Україна не сформували чіткий і постійний інформаційний посил світові щодо ситуації в нашій державі. І для більшості іноземних дослідників базовою є інформація з російських джерел. Яка йде чи то від журналістів світових видань, редакції яких знаходяться у Москві, чи то від колишніх вчених-”совєтологів”, які традиційно продовжують займатись Росією, а пострадянські країни розглядати через призму інтересів Кремля. І звичайно, російська пропаганда для Заходу.
Нас не чує світ, бо ми не створюємо того посилу, який би їх зацікавив. Приведу іншу паралель. Теракти в Афганістані, в яких гинуть десятки, а то й сотні осіб, в Україні висвітлюють менше, ніж протести у Франції. І так само, якщо й не менше, висвітлюють нашу війну з терористичними “ЛНР” і “ДНР”. Ми перебуваємо не в центрі історії, і не в центрі подій.
Це часто заважає нам думати і покладати значну відповідальність на умовний Захід. Вірити в те, що за нас “розрулять” наш конфлікт чи без нас дотиснуть на Росію. Тому найголовніший висновок: за нас ніхто не вирішить наші проблеми, бо поки вони не загрожують світу їх зручніше не помічати.
Богдан Петренко
Останнім часом в Україні дуже багато говорять про булінг та розповідають, як захистити від нього дітей. EtCetera вирішив розглянути інший бік медалі та з’ясував, як бути педагогам, які також часто стають жертвами цькування.
ФАКТ. Співробітники Національного дослідницького унівесритету «Вища школа економіки» провели опитування 2800 педагогів із 75 регіонів Росії та виявили, що 90% учителів знають, що таке переслідування з боку учнів або їх батьків.
В Україні такі дослідження поки що не проводилися. За словами Богдана Петренка, заступника директора Українського інституту дослідження екстремізму, опитування, яке було проведено в Іспанії, показало, що 73% педагогів потерпіли від словесного знущання, а 15% – від насильницьких нападів з боку учнів. В Японії дійшло до того, що прем’єр-міністр країни порадив учителям записатися на курси самооборони.
ПРОЯВИ БУЛІНГУ ЩОДО ВЧИТЕЛЯ:
– ігнорування;
– образливі прізвиська;
– обговорення приватного життя вчителя;
– систематичне порушення дисципліни;
– відмова виконувати вимоги педагога;
– негативні пости у соцмережах;
– відправка листів з образами та погрозами (частіше за все – анонімних).
ПРИЧИНИ БУЛІНГУ ЩОДО ВЧИТЕЛІВ
На переконання Богдана Петренка, винуватцем булінгу можуть бути як учні, так і самі вчителі.
У ЧОМУ ВИНА УЧНІВ?
Найчастіше ініціатором булінгу щодо вчителя стають ті діти, які ображають і своїх однолітків. Це можна порівняти з виходом на новий рівень «майстерності» – коли лідер прагне продемонструвати, що не боїться навіть дорослих.
У ЧОМУ ВИНА ВЧИТЕЛЯ?
Цькують насамперед тих, хто не може за себе постояти. Це педагоги, які проявляють крайню терплячість, дозволяють з себе знущатися, не можуть поставити задираку на місце.
Однією з найбільше поширених причин є невміння педагога налагодити з учнями гарні взаємини, зворотній зв’язок, неповага до них.
Важливим фактором є професійне вигорання: якщо учителю самому вже «нічого не хочеться», він є песимістом та вічно незадоволеним – діти це відчувають і підсвідомо «карають» учителя за те, що і їм самим стає нудно. А з іншого боку – підштовхують його до звільнення, щоб на його місце прийшов інший.
Серед інших причин:
– нетактовна поведінка учителя;
– учитель, прагнучи стати учням другом, дозволив їм панібратство (іншими словами, дозволив вилізти собі на голову);
– не слідкує за своїм зовнішнім виглядом;
– закриває очі на проблему та дозволяє деструктивним настроям наростати.
Підбиваючи підсумок: головна причина булінгу щодо педагогів – це втрата їхнього авторитету серед учнів.
Юлія СТАРОСТІНА, кандидат психологічних наук:
У сучасних школах багато вчителів старої радянської закалки. А в той час була апріорна повага до вчителя. Викладачі досі чекають такого ставлення від учнів, але його, на жаль, вже не існує. Професія педагога знецінилася, але люди цього не відчувають, і, як і раніше, вимагають залізної дисципліни і поваги. Діти не готові до цього, тому виникає багато конфліктів.
ЩО РОБИТИ?
По-перше, слід зізнатися самому собі, що ця проблема існує та усвідомити, що педагог став жертвою насилля. Варіант «перечекати» відкинути зразу. Навпаки – про проблему мають знати і адміністрація освітнього закладу, і батьки учнів, які ображають учителя. Потрібно розібратися у причинах, а тоді прибирати наслідки.
По-друге, педагогу варто замислитися: можливо, він робить щось не так? Чому учні вибрали саме його? Нецікаві уроки? Занадто сувора поведінка? Чи навпаки – дозволив перейти межі дозволеного? Дуже важливо бути цікавим для своїх учнів, проявляти доброзичливість і водночас не перетворюватися на тирана. Не демонструвати свою перевагу, і в той же час не виказувати занепокоєння і страх.
По-третє, навчитися поважати себе. І не декларативно, а «на ділі». Знати свої права, показати, що педагог готовий їх відстоювати. Не боятися при цьому «підняти на вуха» керівництво закладу, а не мовчки погоджуватися «не виносити сміття». Якщо ж педагога у цьому не підтримають – то чи варто залишатися на такому місці роботи?
По-четверте, складіть правила поведінки. Це своєрідна угода з учнями. Важливо прописати у ній не лише обов’язки учнів, а й власні, як і окреслити вчинки-табу. Звичайно, це не юридичний документ, проте визначення правила гри дисциплінує і дозволяє стримати прояви негативної поведінки.