Богдан Петренко, Обозреватель, 12 квітня 2018 року
Світ вкотре здригнувся від хімічної атаки в Сирії і очікує відповіді з боку «світового поліцейського».
А для самих сирійців ця атака не стала чимось новим. Хімічна зброя стала «нормальним явищем» в країні. Приблизно так само як гранати в п’яних розбірках в Україні.
За час війни це вже третя хімічна атака, на яку світ звернув увагу. Після першої і найбільшої – у Гуті в 2013 році, загинуло від 300 до 1500 осіб. Тоді світ надавив на Ашара Асада і той погодився знищити всю хімічні зброю в країні. Хоча за рік до атаки казав, що у нього такої зброї взагалі немає. Ну немає, то немає. Правда, до атаки в Гуті було 13 докладів про застосування хімічної зброї. Але хімічна зброя в Сирії – це як російські військовослужбовці на Донбасі. Всі знають що вони там є, це включено в міжнародні доклади. Але їх там немає.
Тим не менше, Асад знищив не всю «хімію». Бо рівно за рік до останньої (хочеться вірити, що останньої) атаки, офіційна Сирія вирішали застосувати хімічні зброю у Хан-Шейхуні, щоб відкинути повстанців. У результаті загинуло 100 осіб, з них з 20 – діти. Тоді 59 американських «Томагавків» полетіли у відповідь. І досягли цілей не зважаючи на те, що Москва пообіцяла захистити «сирійське небо» своїми ЗРК. Але що буває з тими, хто вірить в обіцянки Росії – запитайте у кримчан, які повелись на «золоті гори».
І ще один цікавий момент. Атака 7 квітня 2017 року була 175 атакою із застосуванням хімічної зброї у Сирії. Так, частина цих атак – це не офіційна Сирія, а хімічна зброя, що потрапила до рук Ісламської Держави. Але проблема у тому, що світ бачить лише ті випадки, коли гине багато осіб, а не сам факт застосування зброї. І ще – напередодні атаки у квітні минулого року, відбулось декілька хімічних атак, у яких число жертв зростало у геометричному порядку. І призупинились ці атаки лише тоді, коли на голови хімічних «іхтамнєтов» упали «Томагавки».
Саме тому застосування військової відповіді важливе. По-перше, вона знизить військовий потенціал і сирійців, і їх російських «інструкторів». По-друге, це має відбити бажання. У офіційної Сирії має сформуватись уявлення, що кожне застосування хімічної зброї призведе до залпу черговий «Томагавків». Щоб спрацював ефект «собачки Павлова»: Уряд Сирії має уже на рівні рефлексів розуміти, що за кожним хімічною атакою, що набула розголосу, його очікує чергова порція американських ракет. І по-третє, країна, яка будує свою міць виключно на військовій силі, не розуміє інших аргументів крім «дати по морді». І я зараз не лише про Сирію. За кожним американським «Томагавком», що пролетить скрізь розгорнуту Кремлем систему ЗРК, рейтинг військової могутності Росії буде падати вниз. Щоб не лише її керівництво, а й народ, що гордиться «військовими перемогами» над невойовничими сусідами, зрозуміють, що її військова могутність – не більше, ніж черговий пшик. Як і вся система безпеки, на якій і збудований міф про їх державність.
Богдан Петренко, Liga.net, 17 вересня 2018 року
Сьогодні під час прямого ефіру під Генеральною прокуратурою відбувся напад на журналістку опозиційного NewsOne Дарину Билеру. Можна розпочати з моралізаторства про те, що ніколи не можна бити жінок, дітей і журналістів. Але моралізаторство ніколи не спрацьовує. І насилля завжди виправдане для того, хто його застосовує. Для них усе – починаючи від шльопання дитини і завершуючи серійними убивствами мало своє виправдання.
Тому піду іншим шляхом. Напишу дуже сексистську тезу. Якщо маєте бажання «завалити» шикарну ідею так, щоб її не підтримувала громадська думка – бийте жінок під час акції. А якщо хочете, щоб негатив про вашу організацію, активність чи акцію протесту був розтиражований усіма ЗМІ – бийте під час них журналістів. Бажано прямо на камеру. І 50% усіх інформаційних сюжетів буде займати не мета, яку ставили протестувальники, а один коротенький інцидент. Зрозуміло який.
Хтось може назвати це провокацією (теорія зговору завжди мала місце), або навпаки – емоційним сплеском котрогось з протестувальників. Але в обох випадках важливе наступне. Організатори акції до цього часу не контролюють усі дії, які відбуваються під час протесту. Немає ні сітки, ні внутрішньої безпеки, ні організації безпечних зон для журналістів самими протестувальниками. Немає і чіткого внутрішнього «фейс-контролю» – і серед протестувальників може з’явитись будь-хто. І добре, що цього обійшлось без гранат, як під Верховною Радою у 2015 році.
І тому такі випадки будуть повторюватись до того часу доки організатори протестів не нестимуть відповідальність за всі ексцеси, які відбуваються на них. І це в їхніх інтересах, бо один безконтрольний протестант, особливо в стані ейфорії, здатен перекреслити усі завдання, які стояти перед акцією спротиву. Нагадаю, що масовість акції «Україна без Кучми» різко пішла на спад після сутичок 9 березня 2001 року. Те ж саме може трапитись і з іншими протестами. Тільки тепер сутичками нікого не налякаєш. Але можна налякати іншим.
Ще важливе питання – це поляризація світосприйняття. Чорне і біле. І така поляризація досягає свого апогею і через війну, і через наближення президентських виборів. Будь-яка позиція, яка хоч трохи суперечить власній, сприймається як позиція ворога. Саме тому, неадекватні пенсіонери останнім часом почали стріляти у дітей. І саме тому весь найближчий рік градус насилля у суспільстві буде зростати.
Богдан Петренко, Обозреватель, 10 вересня 2018 року
Вчора у Миколаївській області пенсіонер відкрив вогонь із саморобної зброї по дітям. Я не уявляю, що могли йому зробити діти. Особливо, зважаючи на те, що вік наймолодшої постраждалої 5 років.
Власне, це не перший випадок, коли неадекватні дорослі стріляють в дітей в Україні. На жаль, йдеться не лише про зону бойових дій. Йдеться про мирну територію, на якій здавалось би діти мали б почувати себе у небезпеці. Мабуть, одним із перших кричущих випадків відбувся у 2015 році. Тоді охоронець у Козині з дробовика стріляв у дітей, які, на його думку, не там вирішили покупатись. На початку літа п’яний помічник нардепа з гумової зброї стріляв у дитину в Києві. А місяць тому в Одесі облили дитину кислотою, бо він грався під вікнами.
Я б зараз написав би про те, як на злочини впливає легалізація чи заборона легалізації зброї. Але зараз мова не про те. Не лише технічний доступ чи заборона доступу до зброї визначають спроможність “дорослих” стріляти в дітей.
Проблема, щонайменше, у декількох чинниках. Перше – це поляризація суспільства. Якщо хтось не погоджується з твоїм баченням ситуації, то він автоматично стає ворогом. Якщо хтось не виконує твої правила, то він автоматично прирівнюється до злодія. Можна відкривати вогонь.
Друге – свої інтереси стають домінуючими за інші. Навіть якщо інші інтереси гарантовані Конституцією чи охороняються законом. І це проблема не лише наших політиків, які корпоративні інтереси ставлять вище за національні. Це все більше стає і проблемою наших громадян. Причому, “свої інтереси” – це як власні, так і інтереси господарів. Мораль, право – ні про це не чули. Вогонь.
Третє – засилля насилля. Популяризація агресивних методів впливу і головне – їх ефективність для того, хто застосовує насилля – призвело до того, що суспільство опустило планку, коли можна натиснути на спусковий гачок. До того ж технічні можливості натиснути на гачок зросли. Зброї на руках стало більше.
Четверте – безвідповідальність. Як правило, до ЗМІ потрапляють кричущі випадки злочинів, здійснених мажорами та посадовцями. І всі ці історії закінчуються тим, що про них забувають. Немає безумовної поваги до закону. А якщо його немає у еліти, то його не поважатимуть і низи.
Коли переходиш моральну межу, складно повернутись назад. Можна списувати всі проблеми на державу, поліцію чи СБУ, але не вони, а кожен з нас встановлює моральні норми прийнятності. І тому, кожен з нас своєю поведінкою закріплює ту червону лінію, через яку неможливо переступити
Богдан Петренко, 11 вересня 2018 року
ФСБ вчергове «отожгла»: СБУ та Правий сектор нібито співпрацюють з Ісламською державою. І бойовики ІДІЛ за українськими вказівками готували замах на одного з лідерів ДНР.
Уявіть ситуацію: спільна нарада СБУ, Правого сектору та ІДІЛ, де вирішують, що їх головним ворогом для їх організацій є один з лідерів маріонеткової республіки на Донбасі. Уявили? Бо в мене щось не виходить.
Ладно, давайте розбиратись. Сьогодні річниця 9/11 – найбільшої терористичної атаки на територію найзахищенішої країни. Тому вся увага – більшість новин у США та Європі сьогодні будуть саме про теракти та ісламістів. А тут, нібито випадково, росіяни «в тєму» затримують одного з ісламістів, який чітко пов’язаний з Україною. Ісламська держава у західному світі так само демонізована, як у нас Медведчук. Все до чого вони торкаються, відразу втрачають довіру.
До речі, приблизно такий же демонізований імідж має «Правий сектор» у Росії. Тому цей інформаційний меседж мав спрямованість і для російського споживача. Такі «якорі» допомагають російській суспільній думці і далі дрейфувати в морі ненависті до України (головне, щоб власну владу за пенсійну реформу не ненавидили). Єдине, що не зрозуміло, чому в цій спецоперації ФСБ не знайшло безсмертних візитівок?
Звичайно, більшість у «неруськом мірє» не повірить у казки про співпрацю СБУ та ІД. Але, вода камінь точить. Тим більше, не варто забувати про іншу частину новини. Ісламіст їздив до України «для вирішення питань з емісарами ІГ щодо ресурсного забезпечення північнокавказького бандпідпілля». Це вже не перше подібне повідомлення від росіян. Раніше, кремлівські джерела вже розповідали про діяльність ІД в Україні. До речі, так звані тренувальні бази Ісламської держави нібито були у Херсонській області – спеціально для залякування кримчан та нав’язування кримському «болоту» антиукраїнської позиції.
В цілому, після всіх «хаха», ми повинні визнати, що Росія намагається демонізувати Україну у світі – у тому числі й через ІД. Україні нав’язується імідж посередника у співпраці між угрупованнями Ісламської держави, а можливо й навіть «ресурсної бази»: люди, осередки, технології, зброя. У той час, як сама Росія нібито потерпає від атак ісламістів на Кавказі. І тому нібито мала б бути ближчою для Західного світу. Така собі «співжертва».
Всі ці тактики цілком зрозумілі і для керівництва західних спецслужб, і для політичних лідерів Європи та США. Але мета впливу Росії – не західні еліти. Їх ціль – громадська думка. А пересічний Джон, який не знає навіть де знаходиться Донбас, може в це і повірити. Бо Україна не дає йому іншої інформації. А з пересічних Джонів формується електоральні запити, які (а не об’єктивно існуючі обставини) і будуть підтримувати західні політичні лідери.
Тому можна довго робити «хаха» з приводу співпраці Правого сектору та Ісламської держави. Але добре сміється, той хто сміється останній. Якщо ми не даватимемо інформаційного відпір агресору, Україна таки перетвориться в осередок ІДІЛ. Бо політичні рішення приймаються не за справжньою, а за інформаційною реальністю.