Богдан Петренко, Обозреватель, 12 квітня 2018 року
Світ вкотре здригнувся від хімічної атаки в Сирії і очікує відповіді з боку «світового поліцейського».
А для самих сирійців ця атака не стала чимось новим. Хімічна зброя стала «нормальним явищем» в країні. Приблизно так само як гранати в п’яних розбірках в Україні.
За час війни це вже третя хімічна атака, на яку світ звернув увагу. Після першої і найбільшої – у Гуті в 2013 році, загинуло від 300 до 1500 осіб. Тоді світ надавив на Ашара Асада і той погодився знищити всю хімічні зброю в країні. Хоча за рік до атаки казав, що у нього такої зброї взагалі немає. Ну немає, то немає. Правда, до атаки в Гуті було 13 докладів про застосування хімічної зброї. Але хімічна зброя в Сирії – це як російські військовослужбовці на Донбасі. Всі знають що вони там є, це включено в міжнародні доклади. Але їх там немає.
Тим не менше, Асад знищив не всю «хімію». Бо рівно за рік до останньої (хочеться вірити, що останньої) атаки, офіційна Сирія вирішали застосувати хімічні зброю у Хан-Шейхуні, щоб відкинути повстанців. У результаті загинуло 100 осіб, з них з 20 – діти. Тоді 59 американських «Томагавків» полетіли у відповідь. І досягли цілей не зважаючи на те, що Москва пообіцяла захистити «сирійське небо» своїми ЗРК. Але що буває з тими, хто вірить в обіцянки Росії – запитайте у кримчан, які повелись на «золоті гори».
І ще один цікавий момент. Атака 7 квітня 2017 року була 175 атакою із застосуванням хімічної зброї у Сирії. Так, частина цих атак – це не офіційна Сирія, а хімічна зброя, що потрапила до рук Ісламської Держави. Але проблема у тому, що світ бачить лише ті випадки, коли гине багато осіб, а не сам факт застосування зброї. І ще – напередодні атаки у квітні минулого року, відбулось декілька хімічних атак, у яких число жертв зростало у геометричному порядку. І призупинились ці атаки лише тоді, коли на голови хімічних «іхтамнєтов» упали «Томагавки».
Саме тому застосування військової відповіді важливе. По-перше, вона знизить військовий потенціал і сирійців, і їх російських «інструкторів». По-друге, це має відбити бажання. У офіційної Сирії має сформуватись уявлення, що кожне застосування хімічної зброї призведе до залпу черговий «Томагавків». Щоб спрацював ефект «собачки Павлова»: Уряд Сирії має уже на рівні рефлексів розуміти, що за кожним хімічною атакою, що набула розголосу, його очікує чергова порція американських ракет. І по-третє, країна, яка будує свою міць виключно на військовій силі, не розуміє інших аргументів крім «дати по морді». І я зараз не лише про Сирію. За кожним американським «Томагавком», що пролетить скрізь розгорнуту Кремлем систему ЗРК, рейтинг військової могутності Росії буде падати вниз. Щоб не лише її керівництво, а й народ, що гордиться «військовими перемогами» над невойовничими сусідами, зрозуміють, що її військова могутність – не більше, ніж черговий пшик. Як і вся система безпеки, на якій і збудований міф про їх державність.
Газета по-українськи, 21 березня 2019 року
Вкотре за 5 років анексії Криму світ звернув увагу на його мілітаризацію. До того ж не просто так, а з подачі самої РФ, яка заявила, що подовжує пхати на півострів зброю. Нещодавно навіть розмістила улюблені пропагандистами “Іскандери” та літаки стратегічної авіації. За словами голови комітету з безпеки Держдуми Віктора Бондарєва, вони можуть долетіти до будь-якої точки Європи.
Не дивно, що це обурило Європу. Навіть ООН вкотре висловила занепокоєння. Але чи піде далі заяв?
Причин до мілітаризації у Кремля безліч. Насамперед – сигнал внутрішньому російському споживачу, який помішаний на мілітаризмі. Мовляв, Росія сильна держава, бо в неї є сильна армія. Саме не “тому й має сильну армія”, а “бо має”. Армія в російській національній ідеї не похідна від сили держави, а її основа.
Україна не може протистояти РФ в гонці озброєнь. Ми не маємо такої економічної спроможності. Можемо стримати російську армію, або точніше – завдати їй величезних ресурсних втрат при продовженні військової агресії, але точно – не наступати. І гонку озброєнь наша економіка не витримає.
Вихід із ситуації – підірвати віру в основу. Оптимальний варіант – Росія має “відгреби” у незначному військовому конфлікті. Саме це не лише змінить громадську думку, але й зруйнує основу держави. Як після Фолклендської війни, коли нетривала сутичка Великої Британії та Аргентини призвели спочатку до поразки другої, а потім – як наслідок, до повалення режиму хунти. Те ж саме відбулось в Греції – після програного конфлікту на Кіпрі, впав режим “чорних полковників”.
Питання у тому, чи готові до цього на Заході? Проблема ж не в тому, щоб силами НАТО дати їй “пілюль” на нейтральній території в умовній Сирії. За Росією ніхто не стоїть, і ніхто її не підтримає в конфлікті, крім фейкових республік нею ж створених. Проблема в іншому. На Заході існує упередження, що послаблення Росії, неминуче після поразки, призведе до її розпаду на низку держав, – ще більш несистемних але, як і РФ, – із ядерною зброєю. До речі, саме такі страхи були і щодо розпаду Радянського Союзу майже 30 років тому.
Росія знахабніла і провокує різні конфлікти. Попереду ще протистояння за Арктичні землі. І з кожною хімічною атакою, з кожним введенням військ в інші країни, світ стає все ближче до того, щоб подолати свої страхи.
І, насамкінець. Якщо Росія намагатиметься переконувати, що Крим її, посилаючись на мілітаризацію, це означає, що шанси повернути півострів у нас є. Бо якщо Росія заявляє, що там “навіки”, навіщо збільшувати кількість зброї? Тому з кожною БМП, яка заходить на півострів, Кремль демонструє свою невпевненість у тому, що зможе втримати Крим.
Богдан Петренко
Два випадки підпалів за одну добу і в одному місті – «Рошен» на Героїв Дніпра і на Хрещатику. Кому потрібно підпалювати магазини діючого Президента?
Треба віддати належне – вони і раніше були об’єктами насильницького висловлювання негативного ставлення до Порошенка – і в 2016, і в 2017 роках, і навіть в цьому році на Осокорках – їх то підпалювали, то «мінували» телефоном. Але щоб два магазини за один день…
Власне, завжди можна звернути на фанатиків, які таким чином висловлюють негативне ставлення до Порошенка. І це не дивно, оскільки а) весна – період загострення психічних хвороб, і б) весна 2019 – період загострення електоральних хвороб. Другий випадок складніше. Кожні вибори вимагають визначатись з кандидатом. Частина з тих хто визначився вбачає, що правильний тільки їх вибір і щиро несприймають вибір інших. Відбувається дегуманізація і інших кандидатів і людей, згодних за них проголосувати. Як на війні, тому й методи схожі. А те що підпалів було два підряд – то ефект калькування резонансних злочинів завжди був, недовіра до Порошенка величезна, а “замахи на підпал” не потребують ґрунтовної підготовки.
Другий варіант – це, звичайно, самопідпал. В період боротьби за електорат ціль виправдовує засоби. Це як підлаштовані замахи на політика, але без загроз життю. Правда, такий варіант був би доречніше для самопіару опозиціонерів.
Третій варіант – «проіскі врагов». Цілеспрямована спроба ще одним методом підірвати психічну стійкість Порошенка. Проблема ж не лише в двох магазинах, а у тому, що потік покупців до них знизиться, – аж до кінця виборчої кампанії. Люди боятимуться прецедентів, а відповідно менше купуватимуть у “Рошені”. А враховуючи нервозність самої кампанії, купу інших проблем, які виплили під час виборчої кампанії для діючого Президента, – для такі підпали запросто можуть спровокувати його на якусь фатальну помилку у висловах чи діях.
У будь-якому випадку, чим ближче до дати виборів, тим більше загострень чекатиме український електорат. І тим більше стійкість треба мати кандидатам.
Богдан Петренко
Кореспондент, 16 березня 2019 року
Два напади на мечеті у Новій Зеландії, десятки загиблих, пряма трансляція злочинцем кривавих подій. Це все підтверджує думку про класичним терористичний акт, а не просто масове убивство.
Перше – віддаленість від центру світу вже не рятує. Якщо раніше це дозволило Новій Зеландії і Австралії зберегти унікальні флору і фауну. То тепер – завдяки інформаційній глобалізації – проблеми всіх країн стають схожими. Відбувається універсалізація порядку денного. Тому нікому не вдасться закритись у своїй «хаті скраю».
Друге – однозначно можна заявити, що терористичний акт у Новій Зеландії був запланований та цілеспрямований. Він відбувся у двох мечетях одночасно і відразу після молитви. Тому навряд чи нападники були пересічними фанатиками. Фанатикам вистачило б одної мечеті. Це говорить про це, що вони мають мозковий центр – або регіонального, або світового масштабу. А відповідно – не варто виключати й ефекту доміно ближчим часом. Таких же нападів на мусульман.
Третє – терористи можуть шукати виправдання своєму насиллю у наступі ісламського тероризму. І їхні дії підпадають під те, що військові називають «атвєткою». Або – помстою. Проблема у тому, що історія не дає точної відповіді, хто перший підняв меч у релігійній війні. І кожна сторона вважає свої дії «атвєткою». І завтра «атвєтка» може чекати на християн. А по-суті, – з кожним нападом, у якому гинуть мирні люди, створюються підстави до поглиблення взаємної ненависті. Бо навіть те, що більшість терактів у світі здійснюються ісламістами, не говорить про те, що всі мусульмани – терористи. До речі, це вже не перший випадок, коли відбувались напади на мечеті у країнах західної цивілізації. Подібні випадки мали місце у Великій Британії та Німеччині, – щоправда вони не були такі криваві. І звичайно, ця особливість має зворотній ефект. Коли починають мочити «своїх», ти поневолі починаєш ненавидіти тих, хто це робить. І підтримувати, хоча б морально, «своїх» терористів. Тому кожен злочин на ґрунті ненависті лише поглиблює цю ненависть – в обох сторін.
З цього – останній висновок. У нас дуже поверхове уявлення про теракт. Нібито його основна мета – сформувати страх. Дещо не так. Страх присутній у механізмі терористичного акту. Але він лише посередник, маркер, який поділяє суспільство на «наших» та «інших». І чим більше і частіше інформаційний ефект від такого теракту, тим більше відчуття ворожості до «інших». Тим більше бажання їх знищити, перемогти, або – хоча б викинути з нашого життя. Не дарма один з новозеландських терористів показував розстріли в режимі онлайн. Бо їх мета – не вбити жертв. Їх мета – боротьба за свідомість. А убиті в терактах – це лише спроба пробитись у цю свідомість.
Теракт формує страх. А страх вимикає здатність критично сприймати інформацію. І коли росіяни в «Ізвєстіях» пишуть про український слід у «новозеландському теракті» – це і є спроба через зламаний інформаційний фільтр страху росіян нав’язувати негатив щодо українців.
Думайте і бережіть себе.
Богдан Петренко