Понеділок 21 Серпень 2018, 02:05

Український Інститут
Дослідження Екстремізму

Цькування. Що робити з тими, хто займається булінгом?

13.06.2018

Богдан Петренко, Главком, 13 червня 2018 року

Про жертв цькування написано у десятки разів більше, ніж про тих, хто це цькування починає. Це не дивно, бо жертви притягують увагу та жалість. Щодо булерів – то апріорі визнається, що у них все занадто добре, а тому каральна система зразка «ремінь-куток» оперативно може вирішити цю проблему.

І, звичайно, я напишу, що це не так. Ні теперішнє, ні майбутнє у булерів не наскільки безхмарне, як це видається їх однокласникам чи батькам жертв.

По-перше, ніхто особливо не вникає, чому дитина знущається над іншими дітьми. Значна частина з них просто калькують те, що відбувається у їхніх сім’ях, де до них або одне до одного застосовують фізичне насилля батьки. 40% булерів зростають у сім’ях, де застосовується насилля. Значна частина з цих дітей має проблеми із самооцінкою і вирішує її через приниження інших. І близько 20% просто не розуміють, що роблять. Для них знущання – це просто жарт.

По-друге, не все добре складається у подальшому житті булерів. Їх завищена самооцінка після зміни колективу може так упасти, що їх депресія буде більше, ніж у їх же жертв. Як правило, такі люди не багато досягають у житті (як і жертви), оскільки такі цінності як «дружба» чи «почуття» у них уже деформовані. Як і деформовані відчуття кордонів, у тому числі й правових. Західні дослідження показують, що 60% булерів мали правопорушення до 24-річного віку.

Що ж робити з цими дітьми? Насамперед, усвідомити, що вони не злочинці, не «чисте зло». У більшості своїй це такі ж ущемлені діти, як і жертви. І якщо лише карати їх, то ми отримаємо не слухняну дитину, а злобу на дорослий світ, відкладену помсту та формування навичок виправдовувати свої відхилення. Так, кожна людина виправдовує свої вчинки, а особливо ті, хто живе поза нормами соціального світу.

Звичайно один з методів – це групові заняття з класом, пояснення усім дітям, що таке цькування (пам’ятаєте про 20% дітей, які вважають, що це – жарт). У жодному випадку не має бути прямих звинувачень дитини (звинувачення запускає механізм самовиправдання). Булеру мають пояснити, що це не правильно, але не на його прикладі. Як нібито придуману історію з кимось іншим, яка схожа на його ситуацію. І запропонувати йому самому шукати виходів з неї. Ці діти повинні навчитись емпатії, у тому числі й можливості переживати почуття інших.

Має бути й індивідуальний підхід, – зрозуміти чому конкретно та чи інша дитина знущається над іншими. Можливо, у нього нереалізовані лідерські амбіції, – тоді їх можна пустити у контрольоване русло, наприклад, покласти на нього відповідальність за організацію якогось закладу. Це може бути просто фізично сильніша дитина – і тоді треба задуматись над тим, щоб віддати її на спортивну секцію.

І звичайно, найголовніше, – робота з батьками. Бо діти – це продовження тих стосунків, які існують у сім’ї – і проблеми насилля, і проблеми самоконтролю.

Ми повинні працювати з усіма дітьми. Бо відкинувши когось за «непридатністю», ми ризикуємо, що ця «неприданість» зросте як сніжний ком і вдарить не лише по самій дитині, але й по суспільству в цілому.