Понеділок 21 Вересень 2020, 12:53

Український Інститут
Дослідження Екстремізму

Україна постреволюційна: рік перший

20.02.2015

Олег Зарубінський, Богдан Петренко

Пам’яті жертв громадянського спротиву січня-лютого 2014 року

Рік тому – 20 лютого 2014 року – в Києві завершились події, які назавжди змінили обличчя нашої держави. Україна з пострадянської стадії перейшла у новий період – період, якому ще немає офіційної назви. Період, ім’я якому ми – українці – напишемо самі.

2857753-nebesna-sotnya3Рік тому завершився, як тоді здавалось, найжорстокіший етап тодішньої української історії – протистояння 18-20 лютого, коли за даними Мінохорони здоров’я загинуло 82 особи (серед них – 71 демонстрант та 11 правоохоронців), 622 особи отримали поранення.

Крапку в подіях 18-20 лютого та акції спротиву, що тривала з листопада 2013 року, поставило засідання Верховної Ради України, на якому було прийнято два важливих на той час рішення. Перше – «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України». Ним працівникам міліції була надана можливість, в умовах відсутності чітких наказів та розгубленості тодішнього керівництва, легально покинути місце протистояння. А це важливо. Бо військовослужбовці мають діяти не в силу своїх переконань, а відповідно до наказів. Ця норма стала першим акордом, який зупинив кровопролиття. Друге – це рішення про безперервність роботи парламенту. Можливо, для когось воно і виглядає як технічне. Однак, саме завдяки йому в наступні дні Верховною Радою безперешкодно було прийнято низку інших ініціатив, які призвели до деескалації конфлікту в столиці. Та відкрили нову сторінку в історії України.

Для України рік, що минув з того часу, переважна більшість наших громадян оцінює негативно. На це є об’єктивні причини. Країна живе у війні. Більше 5 тис. жертв на Донбасі. І це лише офіційна статистика. Безкінечна череда терактів у регіонах, де АТО не проводиться. Анексія Криму та події «руської весни» у південно-східних регіонах, що супроводжувались кривавими протистояннями та жертвами серед мирного населення. Криза в економіці, піке гривні та різке падіння рівня життя населення. Про це вже говорили всі.

Але, свого часу перший прем’єр-міністр Ізраїлю Давид Бен-Гуріон сказав: всі експерти – в тому, що було; немає експертів у тому, що буде. Водночас, за величезними проблемами сьогодення почасти ми не помічаємо того, що набули і що набувається. Ми маємо не лише бути емоційними, але й об’єктивними. Події стають зрозумілішими тоді, коли ми проаналізуємо їх комплексно. У цілісності – враховуючи і те, що здобули, і те, що реально здобувається.

Історія. 22 роки незалежності пройшли для України в сірій зоні історії. Спад економіки, зростання, знову спад. За цей період не відбулось грандіозних знакових подій. Навіть революція на граніті, помаранчева революція, – це акції протесту, які, у подібних формах, проходили й в інших державах. А розчарування українців у наслідках цих подій породили зневіру громадян і до громадянської активності, а подекуди – і до самої державності України  (у кризові часи підтримка незалежності складала трохи більше 50%).

Безперечно, для більшості з нас силові протистояння та жертви на Майдані Незалежності, тимчасова анексія Криму, війна на Донбасі – це найважчий епізод життя. Але, для наступного покоління, для тих, хто житиме в реально новій Україні, це вже стане частиною історії. Початком історії, якою можна пишатись. Як Велика Вітчизняна для радянської ідентичності. Як битва під Крутами для ідентичності самостійної України.

У нас сформувались образи нових сучасних українських героїв та нові знакові, хоча поки що переважно трагічні, події. Небесна сотня. Полковник Мамчур. Генерал Кульчицький. Савур-могила. Іловайський котел. Кіборги Донецького аеропорту. Дебальцевський плацдарм. Саме поняття «захисники Вітчизни» перестало бути просто поняттям. А звання «Герой України» перестало бути лише відзнакою.

З якоїсь країни «десь під Росією» Україна за рік перетворились у Державу. А держава, що пережила трагедію, спроможна вистояти. Не лише тому, що вона вже має власну історію, але й тому що її історія уже вписана у світову.

Цього ми ще не відчуваємо, бо ця історія пишеться кров’ю. Пишеться стражданнями. Але – пишеться, а не губиться серед історій десятків нових держав. Тому, маючи свою історію, Україна вже ніколи не загубиться як держава.

Громадянське суспільство. Те, що в Україні існувало до кінця 2013 року назвати громадянським суспільством дуже складно. Тоді – це формальні розрізнені утворення, супутні організації економічних чи політичних груп. Вони більше переймались отриманням бонусів чи грантів, ніж реалізацією своїх справжніх функцій – регулювання діяльності суспільства та цілеспрямування державних органів. Після лютого 2014 року – громадські організації – це організації реальної дії. Організації, які перебрали на себе значну частину повноважень, що мала виконувати держава.

А однією із основних форм громадянського суспільства, що не лише довело свою необхідність, але й показало реальну дієвість, стало волонтерство. Волонтери сьогодні допомагають бійцям в АТО, вивозять поранених, ремонтують техніку, займаються забезпеченням продуктами та екіпіровкою, допомагають тим, хто перебуває на окупованих територіях, сприяють вимушеним переселенцям, збирають кошти на лікування хворих.

Волонтери – це не лише офіційно зареєстровані організації. Це – мільйони українців, які добровільно перераховують кошти на підтримку армії. Це – сотні тисяч, які разово чи постійно готують посилки невідомим їм солдатам. Адже ці військові стали для них справжніми героями. А ця війна стала вітчизняною, навіть не будучи визнаною війною.

Армія. Україна почала формувати одну з основних ознак держави – армію. Не залишок колишньої потуги. А справжню армію. Лише в минулому році, лише в технічному виразі, армія оновилась десятками видами нової військової техніки. І це все відбувається за умов війни. Те, що ми мали у квітні, і те, що зараз, – це дві різні армії.

Патріотизм. Такого зростання патріотизму Україна не бачила ніколи. Так, згідно з даними Київського міжнародного інституту соціології, 86% опитаних у 2014 році вважали себе патріотами України. В той час, як у 2010 році їх чисельність складала 76%. Більше того, чисельність прихильників незалежності України досягла рекордних 90% (74% у 2008 році).

Але, зростання патріотизму в Україні мало свої особливості. По-перше, це – патріотизм не етнічний, а патріотизм громадянський. 2014 рік став роком жовто-блакитного прапору. І піднімали його не лише україномовні, як хочуть показати російські ЗМІ, але й російськомовні українці, росіяни, білоруси, представники багатьох інших національностей. Ми по-справжньому відчули, що продержавницькою силою Криму стали кримські татари.

По-друге, це патріотизм не бутафорний, і не чергові слова про любов до України, а патріотизм дії. Коли тисячі добровольців прийшли до військкоматів, коли тисячі допомагають армії щодня, коли тисячі безкоштовно працюють над відновленням розбитих війною будинків – це і є справжній патріотизм.

Державний апарат. Уже сьогодні громадянське суспільство здійснює реальні кроки до контролю над управлінням країною. Вимагає значно більшої прозорості для суспільства процесу прийняття рішень органів влади та раціональної аргументації під час кадрових призначень. Механізм взаємодії «громадянське суспільство-держава» поволі, але починає працювати. У громадян закріпилась думка, що влада та її рішення мають бути під «скляним ковпаком».

Держава як апарат втрачає монополію у вирішенні багатьох питань. Але дієве суспільство завжди знайде механізм заміщення, – і нереалізовані функції державного апарату перебирають громадські організації, волонтери, прості громадяни. І це добре, бо держава з монополією на вирішення питань перетворилась на складний бюрократичний механізм. Механізм, що не спроможний оперативно реагувати на проблеми, механізм у якому процес вирішення проблеми перетворюється у самоціль, а проблема як така не вирішується. Сьогодні включився чинник конкуренції. І якщо держава як апарат зацікавлена у збереженні контролю над тими чи іншими сферами життєдіяльності суспільства, то вона буде вимушена змінюватись та модернізуватись. Або ж втрачатиме і далі вплив на процеси.

Пасіонарність. У новому українському суспільстві все більше тих, хто усвідомлює, що держава – це кожен із них. Тому ще одним із наслідків пройдешнього року стало зростання пасіонарності українців. Суспільство, інертність якого не піддавалась сумніву ще восени 2013 року, неначе прокинулось. Люди зрозуміли, що ні держава, ні місцеве самоврядування, ні інші структури не будуть захищати їх потреби, якщо вони не почнуть їх захищати самі. Набувши пасіонарних ознак, суспільство отримало більшу спроможність до докорінних змін у системі управління, у системі взаємин «громадянин-держава». Більше того, усвідомлюючи пасіонарність власних громадян, органи державної влади, чиновники все більшою мірою будуть вимушені реагувати на інтереси громадян під час формування своїх рішень.

Власне за кривавим сьогоденням і дефолтними очікуваннями, що домінують сьогодні у громадській думці, ми не завжди помічаємо зачатки докорінних змін, що, не зважаючи на те, хоче хтось цього чи ні, вже відбуваються в українському суспільстві. Деякі зі змін незворотні, а для деяких суспільству ще доведеться поборотись. Поборотись заради майбутнього.