Неділя 23 Січень 2021, 17:26

Український Інститут
Дослідження Екстремізму

Випадки «смертельних селфі» почастішали: чому у гонитві за екстримом гинуть діти

21.12.2020

Greenpost, 18 грудня 2020 року. Інтервю

В Українському інституті дослідження екстремізму пояснили, чому діти вдаються до небезпечних розваг

У двох регіонах України екстремальні розваги закінчилися смертю підлітків. У Рівному 15-ти річна школярка пішла з подругою фотографуватися на дах недобудови та впала, а через 2 дні на одному з львівських вокзалів дівчинка-підліток вилізла на вагон потяга, хотіла зафіксувати це на смартфон та загинула від ураження струмом. Кількома тижнями раніше медикам вдалося врятувати життя хлопця в Одесі, який отримав опіки всього тіла, коли заліз фотографуватися на вагон «товарняка». Чому молодь та підлітки вдаються до небезпечних для життя розваг пояснив заступник директора Українського інституту дослідження екстримізму, багатодітний батько Богдан Петренко.

За останній рік у ЗМІ повідомляли про десятки випадків загибелі дітей, які вдавалися до екстремальних розваг. Що не так з сучасними дітьми, що вони уже у досить свідомому віці 12-18 років ідуть на смерть, розважаючись?

Я б не хотів починати з того, що в усьому винен інтернет та соцмережі. Пропоную, щоб сучасні дорослі згадали їхнє дитинство – проблема пошуку екстриму існувала завжди, ще до цифровізації та до того, як у нас з’явилась можливість черпати негативну поведінку з соціальних мереж. Дітей, підлітків і, фактично, молодих людей завжди тягнуло до чогось забороненого. А чим більше табу у суспільстві та чим менше батьки, вчителі розмовляють з дітьми, тим частіше діти будуть шукати пригод на свою голову та відповідей самі. Табуйовані питання – як інтимні стосунки, смерть, насилля – це те, що діти самостійно будуть намагатися пізнати.

Відомі дані міжнародного дослідження, які проводив Інститут медичних наук в Індійському місті Нью-Делі, яке свідчить, що найчастіше жертви смертельних селфі тонуть, гинуть через зіткнення з транспортом чи падають з висоти. Українські ж екстремали переважно гинуть від важких опіків тіла струмом, які отримують на вагонах. Чому не бояться такої жорстокої смерті чи каліцтва?

У частини дітей існує тяга до екстремальних видів поведінки. Навіть є такі дорослі, які захоплюються екстримом та мають постійну адреналінову залежність. Їм потрібно то лізти вгору, то спускатися у підземелля, то забиратися на скелі. Якщо це підлітки – вони починають займатися руферством чи зачеперством. Бо вони шукають емоцій, їм цікаво. Проблема у тому, що суспільство не дає їм можливості себе проявити та немає спроможності каналізувати цю тягу до адреналіну та отримати враження у більш безпечних умовах. У нас бракує інфраструктури, щоб організувати якісне дозвілля. Десь байдужість, десь факт корупції – але офіційних місць для екстремальних розваг практично немає.  Скажімо, у Києві були заняття зі троллею. Це коли по канату можна було спускатися зі страховкою через річку Дніпро біля станції «Дружби народів». Але його встановили, а тоді прибрали. Сказали, що не відповідає правилам безпеки.

Чи існують дорослі вдалі рішення, коли дітям замість небезпечного екстриму запропонували більш продуманий?

Я колись познайомився з родиною, де донька займається картингом. Це такі перегони на невеликих автомобілях з відкритими колесами. Карт може розігнатися до 260 км/год. Але гонщики мають захисну екіпіровку, спортивні правила, у безпеці. У такої дитини немає потреби шукати небезпечний екстрим. Батьки вчасно помітили тягу дитини до екстремальних захоплень і допомагають їй реалізуватись. Нажаль, якщо вийти за межі Києва, існує велика проблема зі спортивними секціями, особливо, де є екстремальні види спорту. А навіть якщо десь і є, відсутній зв’язок батьки-дитина. І мама з батьком не знають, чим дитина захоплюється та до чого її тягне, що б її зацікавило у цьому житті. Тому замість відвести на спортивну секцію, залишають на самоті з її потребами. От і бачимо, що хтось проявляє себе, зачіплюючись за вагони метро, що його звідти знімають і зупиняють рух всієї столиці, або стрибають у Дніпро з мосту Метро (висотою понад 20 м – прим.) та знімають усе на відео.

Якими екстремальними видами спорту можна переманити потенційних шукачів екстремальних селфі та руферів, аби ті займались у супроводі дорослих?

Окрім картингу в пригоді буде скелелазіння, заняття з якого проводять як на пагорбах на відкритому повітрі, так і у зимовий час у приміщеннях – є навіть такий вид секцій «кімнатне скелелазіння». Багатьом підліткам подобається підводне плавання, де тренери вчать занурюватись спочатку у басейні, а потім на відкритій воді, допомагають пристосуватись до різних температур води, погодних умов. Любителі екстриму з задоволенням займаються спортом, де є умовні ризики для життя, тими видами, на які наважуються не всі, де перебувають у особливих обставинах. Зрозуміло, що такі заняття відбуваються з засобами гарантування безпеки, з тренерами. Можна знайти секції, де займаються серфінгом та вчать стрибати морськими хвилями на спеціальних дошках або тренуються спускатися з гір на лижах.

Чи є випадки, коли проблема пошуку небезпечних розваг не повязана з потребою дитини в екстримі, а вирішенняінакше?

Буває, що дитина не так шукала адреналіну, скільки їй було цікаво робити фотографії з якихось екстремальних місць, хотіла похвалитися перед однолітками або отримати новий досвід. Тоді її треба віддати до професійного фотографа, купити квадракоптер з відеокамерою, щоб камера піднімалася та могла фотографувати те ж саме з іншого ракурсу. Тоді у дитини не було потреби залізати на дах будинку. Є дуже багато розваг, де можна себе проявити. Велике значення має координація дорослими поведінки дитини.

На залізниці розповідають, що підлітки займаються прямим шкідництвом – вночі малюють графіті на вагонах та парканах. Таким чином, не лише наражають на небезпеку себе, бо можуть потрапити під поїзд, але і шкодять майно. Може це тому, що підлітки не виховані до відповідальності, бо спокійно чинять іншим шкоду?

Я б не стверджував, що саме в Україні найбільше відсутня культура. Тому що графіті малюють і в інших країнах. Однак хочу пригадати Нью-Йорк, де діти розписували поїзди, однак мер міста Рудольф Джуліані застосував «технологію розбитих шибок», яка дозволила знизити загальний рівень злочинності у місті на 40%.  У випадку з незаконними графіті в рамках цієї «технології» відповідальність за вирішення проблеми взяли на себе дорослі. Там, де діти ходили вночі та розмальовували поїзди метро та чекали, як вранці цей кольоровий поїзд виїде на маршрут, з самого ранку виходили ремонтники. Перед запуском вагону спеціальні люди відчищали вагони. Поїзди виїжджали, а діти не бачили наслідків своєї діяльності та втрачали інтерес повторювати. Тобто, у шкідників відбирали очікувану ними позитивну емоцію. Так працювала ця американська технологія, за якою казали, що щоб зменшити рівень злочинності, треба починати з дрібних порушень. Діти намагались нашкодити, а навколо все одно була чистота і лад. Тому маленькі злочинці терпіли фіаско.

Україна поки не Америка, тому тут, вочевидь, варто шукати більш доступні методи ліквідації злочинності…

Якщо говоримо про культуру, варто подивитися, хто є моделлю поведінки для дитини. Зрозуміло, що батьки втратили авторитет, вчителі теж – у зв’язку з цифровізацією. У моєму дитинстві інтелектуальними авторитетами були батьки та педагоги, бо вони знали більше, ніж я, якщо щось треба було, я до них звертався. Сьогодні дитина звертається до Гуглу та може знайти те, чого не знають батьки. Окрім того, технології мого дитинства дітям уже не потрібні. Ганяти колесо чи спускати паперові жабки, як ми це робили – їм не цікаво. Тому й виступають авторитетами сучасні відеоблогери. Але, нажаль, ці молодіжні лідери думок не хочуть брати, чи свідомо не беруть на себе відповідальності за те, що вони є моделями поведінки та наслідування для наших дітей. Я особисто зустрічався з такими блогерами, які поки ще не знайшли 100 тисяч підписників, намагаються заманити екстремальними відео. Але от халепа – це ж відео відсценароване, зняте у декілька дублів, у них є страховка, на зйомках кілька людей. Але ж діти сприймають, ніби людина за один раз вийшла, включила телефон, і зняла ці трюки. Думаю, блогери мають постійно заявляти: «Не повторюйте це вдома», після ролика показувати, що це постановочні кадри, розповідати, що аби залізти, умовно кажучи, на багатоповерхову будівлю «Парус» чи на міст Метро, хтось тренувався 10 років, це не вийде з першого разу. Ми не скоро дочекаємось в Україні, що буде судове притягнення когось за наслідування – коли показав відео, а діти на це повелися і покалічились. Але моральна, принаймні, відповідальність у блогерів, дорослих, лідерів думок має бути.

Оксана Тупальська