Неділя 09 Серпень 2020, 00:10

Український Інститут
Дослідження Екстремізму

Вступники із зони окупації: українці чи “діти ворогів народу”

04.07.2020

Ліга, 4 липня 2020 року

Набагато простіше, ніж вирішувати складну проблему – взяти і поділити українців на “своїх” і “чужих” лінією зіткнення. І вже не важливо скільки років українцеві з того боку, до нього завжди може бути застосований сталінський термін «член сім’ї ворога народу». Лише за ознакою проживання.

Сьогодні ми дискутуємо щодо того чи надавати дітям з тих територій інші (не пільгові) умови для вступу. І все, в нашій уяві сюди вже натовпом їдуть діти «ополченців» забирати бюджетні місця у наших дітей.

Відповідь на питання вчити чи не вчити дітей з окупації лежить у питанні – з ким ми воюємо? Тобто, хто наш ворог? Росія чи «донбаський народ»? Але є ще один розріз цього питання. А до кого ми звертаємось? До виборця чи до українця? Бо порядок денний виборця – це об’єднати свою маленьку групу. Порядок денний для українця – об’єднати свою країну.

Я бачу бажання деяких політичних сил утримати свій ядерний електорат подібним хейтерством. Та такий підхід точно не відповідає національним інтересам, в яких ми визнаємо ворогом Росію, а не т.зв “республіки” і “донбаський народ”, в яких війна є міждержавною, а не громадянською.

Не зважаючи на спроби, ми все таки не змогли захистити українців в окупації від російської агресії. Але хіба можна робити їх ворогами через те, що вони вимушені були адаптуватись до умов окупації, бо держава не виконала свою функцію? До речі і не створила адекватні можливості для переселення на контрольовану нами територію

Третє – що стосується колаборації і зрадництва з того боку, у мене виникають паралелі з ІІ Світовою, коли радянська армія поверталась в Україну – у села і вішала/розстрілювала старост, мета яких була організація життєдіяльності села. Або – як після звільнення Радянський Союз депортував цілі народи. Тільки ми тепер засуджуємо політику Сталіна, але готові застосувати цю ж практику щодо окупованих українців у Донбасі та Криму.

У той же час нас є потужне (так, я боюсь цього слова, але вони потужні) політичне крило терористичної організації «Російська Федерація», яка приймала українську присягу, отримує українську зарплату і виступає від імені українського парламенту. І їм нічого не можна зробити. Хоча умови у них (та їхніх поплічників) і умови тих, хто живе в окупації – зовсім різні. Зрадники тут – мотивовані російськими грошима (у тому числі й через проросійські ЗМІ), колаборація там – частіше страхом та безвихіддю. Я вважаю, що питання дискусійне, – “де межа зрадництва”. І однозначно можна говорити лише про одну категорію, яка має бути засуджена після війни – тих, хто вчиняв військові злочини. Але точно не про тих, чиї сусіди могли брати участь у військових діях проти України. Чи не про тих, які працювали у лікарнях та соцслужбах.

Четверте – ми часто мислимо з позиції жертви – ось приїдуть одиниці з проросійськими поглядами і будуть сіяти ці погляди у суспільство. А навіщо нам СБУ чи інші структури? Чому ми людей які їдуть звідти виключно як загрозу, а не як шанс проводити власну інформаційну лінію? В решті решт – вступають у виші діти у віці 17 років – коли ще не до кінця сформовані погляди. Якщо ми не здатні змінити їхні погляди в умовах вітчизняного інформаційного простору, – то це вже питання до нашої здатності взагалі захищати себе.

П’яте – люди з окупованих територій їдуть в Україну. Різних поглядів. Але проблема у тому, що їдуть не лише абітурієнти. І абітурієнти/студенти складають малу частину. Я не розумію, чому ми зосередились саме на дітях? Чому ми шукаємо ворогів серед них? І чому ми шукаємо лише ворогів?

Богдан Петренко