Вівторок 18 Липень 2018, 02:06

Український Інститут
Дослідження Екстремізму

Як виховати жертву

04.07.2018

Богдан Петренко, Газета по українськи, 3 липня 2018 року

“Моя дитина в цій школі стала жертвою цькування” – таку фразу можна почути від батьків, які щиро намагаються захистити власних дітей. Але проблема у тому, що це не школа породжує цькування.

Дитина йде до школи не “чистим аркушем”. Як майбутні жертви, так і майбутні ініціатори булінгу несуть у школу цінності, які сформувались у їхніх сім’ях. Діти калькують поведінку батьків – це, мабуть, найголовніший постулат, який треба запам’ятати.

Перше. Якщо в сім’ї вчиняється насилля, то для дитини не проблема вчинити/стати жертвою насилля у школі. Західні дослідження говорять про 40% булерів, які ростуть у таких сім’ях. Але діти калькують не лише роль “насильника”, а й роль жертви. Тому якщо мати (чи батько – не забуваємо про стирання гендерних відмінностей) – жертва насилля у сім’ї, але зберігає сім’ю “заради дитини”, то вона ризикує тим, що дитина калькуватиме її поведінку. І в школі, і потім у своїй сім’ї.

Кожен сотий школяр зростає у сім’ях, де насилля стало нормою. Але ця статистика не може заспокоювати, бо йдеться лише про ті сім’ї, які офіційно перебувають на обліку. І завжди йдеться саме про фізичне насилля. А діти копіюють і психологічне.

Друге. Калькування нетолерантних моделей поведінки. Якщо дорослі обговорюють сусідів, друзів чи знайомих у присутності дитини і використовують певні стереотипи (нетрадиційна сексуальна орієнтація, походження людини, інвалідність, гендерні особливості, фінансові спроможності), то ці ж кліше дитина використовуватиме і щодо шкільного колективу. Тим самим, нетолерантність просто передається у спадок.

Третє. Гіперопіка – ця модель актуалізувалась останнім часом серед батьків, які намагаються захистити дитину від загроз зовнішнього світу. Так, батьки стають для дитини надважливими у цьому випадку. Але сама дитина не здатна приймати рішення, у тому числі й захистити себе від нападок одноліток. Тут порушується складна дилема: треба обирати між власним его батьків та індивідуальністю дитини.

Четверте. Відсутність комунікацій з батьками. Саме через відсутність спілкування між жертвою і батьками, переслідувачі усвідомлюють власну безкарність та продовжують вчиняти насилля. Батьки не володіють інформацією про життя дитини. Тому часто дізнають про насилля на етапі, коли воно доходить до кримінального злочину. Крім того, відсутність комунікацій призводить до того, що дитині не передаються основні цінності сім’ї. Її виховує вулиця з “романтизацією напівкримінальних понять” як то “кодекс честі”, “брат за брата” тощо.

П’яте. Авторитарний стиль виховання. За такого підходу дитина сприймає світ поза сім’єю як джерело постійної загрози. Вона не може бути гнучкою та часто замикається на власній сім’ї. Усе нове для неї – це зона дискомфорту. Така дитина складно адаптовується до інших колективів, а тому стає в них “білою вороною”, яку “зручно” цькувати.

Власне це лише головні загрози, які можуть йти із сімейного виховання. Звичайно, дуже зручно перекласти проблему на школу. Хоча інколи варто звернути увагу на те, що відбувається усередині власної сім’ї. Та це складніше, ніж винити в усьому інших.